Бог Світла - Роджер Желязни
Вони дійшли до колодязя і ступили на стежку.
— Ні, там він на тебе не чатує, — запевнив Тарака. — Якби цим шляхом пройшов хтось інший, окрім ракшаса, мені одразу доповів би про це хтось із тих, які не потерпають у неволі.
— Він ще з’явиться, — відповів Сам, — а коли Червоний увійде до Пекельного Колодязя, його ніхто не зможе зупинити.
— Але багато хто спробує, — відповів Тарака. — І ось перший з них.
Той перший вогник запалахкотів у ніші обіч скелястої стежки.
Проходячи мимо, Сам звільнив його, він злинув угору, наче птах з яскравим оперенням, і по спіралі спустився в колодязь.
Крок за кроком спускались вони, і з кожної ніші виривався на волю вогонь і линув геть. За наказом Тараки деякі з них піднімалися до входу в колодязь і щезали за могутніми дверима, на зовнішньому боці яких були вирізьблені слова богів.
Коли вони дісталися до дна колодязя, Тарака запропонував:
— Звільнімо й тих, що ув’язнені в печерах.
І вони рушили в путь глибинними переходами, звільняючи демонів з бездонних кам’яних темниць.
Збігав час, він давно втратив йому лік, і нарешті всі бранці опинилися на волі.
Ракшаси зібралися в печері на дні колодязя і, вишикувавшись величезною вогняною фалангою, злили свої крики в єдину рівну дзвінку ноту, яка перекочувалась і билась у голові Сама, аж поки він збагнув, ошелешений здогадом, що вони співають.
— Так, — промовив Тарака, — це вони вперше співають за багато століть.
Сам дослухався до вібруючих у його черепі звуків, намагався вловити сенс за сичанням і спалахами, і врешті почуття, що сповнювали той спів, переливались його свідомістю у слова та рядки, — форму, звичнішу його власному мисленню:
Ми з небесних висот вигнанці,
Колодязя Пекельного огняні бранці.
Тюремника нашого ім’я — людина.
Прокляття йому і лихая година!
Люди згубили наш рід,
Боги відняли наш світ.
Згинуть без сліду вони —
Зробимось знову над світом пани.
Заваляться гори, не стане морів.
Поляже руїнами Міст Богів,
Місяці з неба скотяться мотлохом,
Життя замре з останнім подихом.
Ми одні доживем до тієї днини,
Коли не стане ні богів, ні людини.
Легіони Пекельного царства навчились чекати,
Щоб піднятися знову і далі тривати!
Пісня та не кінчалася, і Сам здригався, вслухаючись у їхню оповідь про колишні тріумфи і розвіяну славу, про безмежну віру у свою здатність перетерпіти будь-які обставини, збороти будь-яку силу прийомом космічного дзюдо: вдарити, зачаїтися, виждати, — дочекатися, поки вороги повернуть свою силу один проти одного і самі себе знищать. У ті хвилини він майже вірив: те, про що вони співають, обернеться правдою, і може настати день, коли одні тільки ракшаси вціліють і засновигають над руїнами мертвого світу.
Потім він перекинувся на інші справи і відігнав від себе гнітючий настрій. Та він усе вертався до нього — і в наступні дні, і пізніш у плині років, — аби отруювати все, що він робив, глумитися над його радостями, змушувати сумніватися, визнавати свою вину, журитися, — а отже сповнюватися смирення.
По деякім часі вернувся один з посланих на розвідини демонів і спустився в колодязь. Він завис у повітрі й почав доповідати про все, що бачив. Поки він говорив, вогонь його перелився у форму хреста «тау».
— Ось такої форми колісниця, — пояснив він, — сліпучим спалахом промайнула по небу і шугнула вниз, зупинившись у долині за південним піком.
— Приборкувачу, тобі відомо щось про цей летючий корабель? — спитав Тарака.
— Мені його змальовували колись, — відповів Сам. — Це Громова Колісниця бога Шіви.
— Який на вигляд її їздець? — спитав демона Тарака.
— Їх четверо, володарю.
— Четверо?
— Так. Серед них той, кого ти називав Агні, Богом Вогню. З ним другий, на голові в нього воронований шолом із бичачими рогами, лати як зі старовинної бронзи, але то не бронза, вони зроблені наче з багатьох змій і зовсім не обтяжують його рухів. У руці він тримає блискучий тризуб, але в нього немає щита.
— Це Шіва, — сказав Сам.
— Далі простує третій, одягнений у все червоне, погляд у нього похмурий. Він не розмовляє, але час від часу кидає погляд на жінку, яка йде поряд, ліворуч од нього. Ясні в неї обличчя і коси, колір її панциру до пари його убранню. Очі в неї — мов те море, посмішка часто набігає на уста, пурпурові, мов людська кров. На шиї намисто з черепів. Озброєна вона луком, за поясом — короткий меч. А в руці тримає дивовижний інструмент, щось на зразок чорного скіпетра зі срібним черепом на кінці, що обертається, наче колесо.
— Ці двоє — Яма і Калі, — сказав Сам. — А тепер послухай мене, Тарако, наймогутніший серед ракшасів, і я розповім тобі, які сили на нас насуваються. Силу Агні ти вже добре відчув на собі, про Червоного я розповідав тобі раніш. А ота, що йде ліворуч од нього, теж уміє випивати життя очима. Її скіпетр — колесо верещить так пронизливо, як ті сурми, що провіщають кінець Юги[37], і кожен, кого наздожене той лемент, упаде мов підкошений, і розум його запаморочиться. Її треба остерігатися не менше за її супутника, а він же нещадний і непереможний. Той, у кого тризуб, не хто інший, як сам Бог Руйнування. Якщо Яма — Цар Мертвих, Агні — Володар Вогню, то сила Шіви ще страшніша, то сила самого хаосу. Вона розщеплює молекули на атоми, руйнує форму всього того, проти чого він поверне свій тризуб. Проти цієї четвірки не вистоїть усе військо Пекельного Колодязя. Отож геть з цього місця, мерщій, адже саме сюди вони напевне й прямують.
— Хіба я не обіцяв тобі, Приборкувачу, — заперечив у відповідь Тарака, — що допоможу тобі у битві з богами?
— Так, але я мав на увазі несподіваний напад. А ці вже виступили проти нас у своїх Подобах, озброєні своїми Атрибутами. Якби на те їхня воля, вони на льоту знищили б Чанну, їм не довелось би навіть висаджуватись з Громової Колісниці, і замість гори оце тут, у серці Ратнагарі, вже зяяв би бездонний кратер. Тікаймо звідси, а битися будемо іншим разом.
— Ти не забув прокляття Будди? — спитав Тарака. — Пам’ятаєш, як ти навчив мене відчувати вину, Сіддхартхо? Я ж бо пам’ятаю і відчуваю, що заборгував тобі цю перемогу. Я винен тобі за твої муки і як плату віддам тобі до рук цих богів.
— Ні! Якщо хочеш мені прислужитися, зроби це за іншої нагоди! А зараз забери й
