Бог Світла - Роджер Желязни

— Як іде битва? — спитав Тарака.

— Ми зупинили їх, — відповів ракшас, — але не можемо підступитися до них близько.

— Чому?

— Нас від них щось відштовхує. Не знаю, що це таке, але воно тримає нас на віддалі.

— Як же тоді ви б’єтеся?

— Ми тримаємо їх під шквалом каміння і скель, печемо вогнем, потопляєм водою, насилаємо буревії.

— А вони що?

— Тризуб Шіви прокладає дорогу крізь усі перепони. Хай би скільки матерії він руйнував, ми жбурляємо проти нього ще більше. Отож він і стоїть на місці, мов статуя, приборкуючи наші шторми, яким ми не даємо вщухнути. Час від часу він відволікається, щоб когось убити, і тоді Бог Вогню відбиває напад. Скіпетр богині стримує натиск того, хто опиниться перед ним, а сповільнивши свій рух, він наражається на тризуб, на цупку хватку чи очі Смерті.

— І вам не вдалося завдати їм втрат?

— Ні.

— Де вони зараз?

— Спустилися трохи по стіні колодязя. Вони просуваються дуже повільно.

— А скількох ми втратили?

— Вісімнадцятьох.

— Виходить, ми зробили помилку, урвавши наше чекання і кинувшись до бою. Ми заплатили надто високу ціну, а самі нічого не виграли… Ну то як з колісницею, Саме, спробуємо її захопити?

— Вона варта ризику… Так, спробуймо.

— Тоді гайда, — звелів він ракшасу, який погойдував перед ним гілками. — Іди вперед, а ми потихеньку за тобою. Підніматимемось по стіні з протилежного боку, а коли наблизимося до місця бою, ви подвойте свій натиск. Не давайте їм передихнути, аж поки ми повз них просковзнемо. А далі утримуйте їх на місці, аби ми встигли викрасти їхню колісницю з долини. Коли ми це зробимо, я повернуся до вас у своєму справдешньому вигляді і тоді покладемо край цьому бойовищу.

— Слухаюсь, — відповів демон, брязнув на долівку, обернувся зеленою вогняною змією і шугнув у них над головою.

Вони кинулися вперед і пробігли частину шляху нагору, приберігаючи підупалі сили Тараки для рішучого кидка і подолання тяжіння.

Далеко заглибились були вони в нутро Ратнагарі, тому мандрівка назад здавалася їм нескінченною.

Нарешті досягли вони дна колодязя; там було досить світло, і Сам на власні очі міг бачити все, що відбувається вгорі над ними. Гуркотіло й клокотало нестерпно, і якби вони з Таракою спілкувалися мовою, то тут їхнє спілкування урвалося б.

Немов фантастична орхідея на гілці чорного дерева, квітло полум’я на стіні колодязя. Агні махав жезлом, і воно змінювало свої обриси, корчилось. У повітрі, мов яскраві комахи, витанцьовували ракшаси. Ревли буревії, гримотіли кам’яні брили. І все це перекривало жаске завивання черепа-колеса, що ним Калі помахувала, ніби віялом; та найстрашніше було, коли його верещання піднімалося над межами звукової чутності, але не припинялося. Скелі лускали, плавились і розчинялися у повітрі, їхні розпечені до білого жару уламки розліталися навсебіч, немов іскри з кувадла, і падали вниз. По дорозі вони підскакували, котилися і жевріли червоно в чорних тінях Пекельного Колодязя. На стінах колодязя висипали віспини, зяяли продовбини й розверзалися борозни там, де їх торкались вогонь і хаос.

— Тепер, — мовив Тарака, — вперед!

Вони злетіли в повітря і понеслися нагору вздовж протилежної від богів стіни. Ракшаси посилили натиск, але й на собі відчули подвоєний опір. Сам затулив вуха руками, але це не могло його врятувати від розпечених голок, що впиналися йому в очі зсередини, коли срібний череп дивився в його бік. Ліворуч, зовсім близько від нього, зненацька щез цілий скелястий хребет.

— Вони не засікли нас, — заспокоїв Тарака.

— Поки що, — відповів Сам. — Цей клятий Бог Вогню може розгледіти ворухливу піщинку навіть у чорнильному морі. Раптом він обернеться в наш бік, сподіваюсь, ти зможеш ухилитися від нього…

— Ось так? — спитав Тарака по тому, як вони несподівано опинилися на сорок футів вище і трохи лівіше.

Тепер вони щодуху неслися вгору, а їм навздогін підіймалася смуга розплавленого каміння. Та гонитва невдовзі урвалася, коли демони, зчинивши несусвітній галас, повідколювали од стін гігантські брили і під стугоніння шквального вітру та лопотіння вогняної завіси поскидали їх на богів.

Вони дісталися до горішнього краю колодязя, вискочили з нього і квапливо подалися геть від бойовиська.

— Тепер доведеться кружеляти, поки добіжимо до коридора, що веде назовні.

З колодязя вигулькнув ракшас і метнувся до них.

— Вони відступають! — вигукнув він. — Богиня впала і Червоний підтримує її, так вони від нас і тікають!

— Вони не відступають, — сказав Тарака. — Вони наміряються відрізати нам шлях. Перепиніть їх! Зруйнуйте стежку! Мерщій!

Ракшас метеором кинувся назад у колодязь.

— Приборкувачу, я втомився. Не знаю, чи зможу перенести нас зі скелястої приступки біля входу до самісінького підніжжя гори.

— А частину цього шляху здолаєш?

— Так.

— Перші футів триста, де стежка надто вузька?

— Гадаю, що так.

— Гаразд!

Вони кинулися бігти. Коли огинали жерло Пекельного Колодязя, з глибини вигулькнув ще один ракшас і підлетів до них.

— Доповідаю! — закричав він. — Ми двічі руйнували стежку. Та щоразу Владика Полум’я пропалював нову!

— Ну, з цим нічого не вдієш! Лишайся з нами! Твоя допомога знадобиться нам для іншого.

Демон помчав уперед малиновим клином, освітлюючи їм шлях.

Обігнувши колодязь, вони поквапилися до тунелю. Підбігли до вхідних дверей, розчахнули їх навстіж і вискочили на скелясту приступку. Ракшас, який супроводив їх, зачинив за ними двері і повідомив:

— Вони женуться за нами!

Сам ступив за край скелястої приступки. Тільки-но він опинився в повітрі й почав падати вниз, як двері зненацька сяйнули нестерпним спалахом і розлетілися бризками розплавленого металу.

З допомогою другого ракшаса вони спустилися до самісінького підніжжя Чанни і побігли кружною стежкою, шукаючи прикриття. Тепер гора затуляла їх собою од гонитви богів. Та за мить її захльоснуло полум’я.

Ракшас шугнув високо вгору, покружляв і щез.

Вони бігли стежкою в напрямку долини, де стояла колісниця. Коли вони добігли до неї, повернувся ракшас.

— Калі, Яма і Агні спускаються, — повідомив він. — Шіва лишився позаду стерегти коридор. Перед веде Агні. Червоний підтримує богиню, бо вона кульгає.

У долині перед ними постала Громова Колісниця. Витончена, без будь-яких прикрас, кольору бронзи, хоч і не з бронзи, вона стояла на широкій порослій травою рівнині. Здавалося, то впав на траву мінарет, або ключ від оселі гіганта, або якась деталь небесного музичного інструмента, яка вислизнула з осяйного сузір’я і скотилась на Землю. На вигляд вона була немов незавершена, хоча доскіпливе око не могло знайти жодного ґанджу в її чарівливих обрисах. Летючий корабель таїв у собі ту особливу красу, властиву тільки найвибагливішій зброї, повна досконалість якої виявляється лише тоді, коли вона в дії.

Сам підійшов