Бог Світла - Роджер Желязни

— Це не так, — відповів демон. — Ми повернемося до цієї справи, ну, скажімо, як спливе білий місяць — або золотий. Твій задум мені таки вельми до вподоби. Передчуваю, як славно можна буде розважитися війною з богами. Але перше я хочу трохи повтішатися плотськими радощами. Невже ти поскупишся на невеличкі розваги для мене — після століть нудьги у темниці, куди ти сам мене й запроторив?

— Іще б мені не скупитися на таке використання моєї особи!

— Хай там як, а доведеться тобі на деякий час з цим примиритися. До того ж у тебе з’явиться нагода вхопити насолоди там, де вхоплю її я, то чому б не скористатися з ситуації якнайкраще?

— То ти не відступаєшся все-таки від наміру воювати проти богів?

— Звісно, ні. Шкода, що я сам до цього не додумався в давні часи. Можливо, тоді нас ніхто не зміг би приборкати. Може, і людей та богів не стало б уже на світі. Та ми ніколи не були схильні до спільних дій. Незалежний дух — природний супутник нашої особистої незалежності. Кожен поодинці бився зі спільним ворогом — людством. Я — вождь, це так, але тільки тому, що я старший, сильніший і мудріший за інших. Вони приходять до мене за порадою, служать мені, коли я їм звелю. Але я ніколи не вів їх гуртом на битву. Ну, а тепер поведу — пізніше. Новизна — добрий засіб од нудної одноманітності.

— Раджу тобі не зволікати, бо те «пізніше» не настане ніколи, Тарако.

— Чому ж?

— Коли я йшов до Пекельного Колодязя, гнів богів витав у повітрі, дзижчав у мене за спиною. Тепер по світу вештаються шістдесят шість демонів. Дуже скоро боги відчують вашу присутність. Вони одразу збагнуть, хто вас повипускав, і вживуть заходів проти нас. Фактор несподіванки буде втрачено.

— Билися ми з богами у давнину…

— Але тепер не ті часи, Тарако. Боги зараз дужчі, набагато дужчі. Довго був ти прикутий, а вони впродовж усіх цих століть нарощували свою міць. Навіть коли ти вперше в історії кинеш у бій ціле військо ракшасів, а я підсоблю тобі могутнім військом людей, то навіть тоді не буде певності в тому, хто переможе. Якщо загаєшся зараз, то занапастиш усю справу.

— Не хочу, щоб ти говорив зі мною про таке, Сіддхартхо, бо вселяєш у мене неспокій.

— Саме це я й намагаюся зробити. Дарма що ти такий могутній, а натрапиш на Червоного — і він висмокче з тебе життя своїми очима. Він же прийде сюди, до Ратнагарі, бо женеться за мною. Поява демонів підкаже йому, де мене шукати. Він може привести за собою й інших. І тоді раптом виявиться, що всі ви гуртом проти них нічого не варті.

Демон нічого не відповів. Вони вже вибралися з колодязя, і Тарака, пройшовши останні дві сотні кроків, опинився коло величезних дверей, що тепер були розчахнуті навстіж. Він вийшов назовні на скелястий виступ і поглянув униз.

— Ти сумніваєшся у могутності ракшасів, Приборкувачу? — спитав він. — Ну то дивись!

І він ступнув зі скелі в повітря.

Вони не впали.

Вони попливли, немов те листя, що його він кинув униз — чи так давно?

Униз.

Вони опустилися прямо на стежку, подолавши в повітрі півшляху вниз, з гори, званої Чанна.

— Я вселився не лише у твою нервову систему, — повідомив Тарака, — але й просотався по всьому твоєму тілі, огорнув його енергією свого буття. Отож присилай до мене того Червоного, що висмоктує життя очима. Я залюбки позмагаюся з ним.

— Хоч тобі й до снаги розгулювати в повітрі, — відповів Сіддхартха, — слова твої вельми необачні.

— Звідси неподалік, у Паламайдсу — двір князя Відегхи, — сказав Тарака, — я зазирнув туди, коли вертався назад з Небес. Здається, йому над усе до вподоби азартні ігри. Отож саме туди ми й верстаємо путь-дорогу.

— А як з’явиться Бог Смерті — щоб приєднатись до гри?

— І нехай! — вигукнув Тарака. — Ти перестав розважати мене, Приборкувачу. На добраніч. Спи далі.

І він поринув у примарну сутінь та німу тишу — перша помалу густішала: друга розвіювалась.

Від подальших днів лишилися тільки яскраві проблиски.

До нього долинали уривки розмов чи пісень, перед зором поставали мальовничі видива галерей, світлиць і садів. А якось він зазирнув у підземний каземат, де на дибі катували людей, і почув власний регіт.

І поміж цими мозаїчними видивами дійсності його навідували сни, такі схожі на дійсність. У них палало полум’я пожеж, текли ріки крові та сліз. У напівтемному безмежному соборі він кидав гральні кості; і то були світила й планети. Метеори кресали вогонь у нього над головою, комети прокреслювали сліпучі дуги на чорному склі склепіння. Несподівано крізь страх до нього пробився спалах радості, він знав, що ця радість здебільше належала не йому, та в ній була і його часточка. А от страх — той цілком належав йому.

Коли Тарака вихиляв забагато вина або валявся захеканий на своєму широкому й низькому ложі в гаремі, сила, якою він тримав у полоні украдене тіло, слабшала. Проте слабкий був ще і Сіддхартха: памороки забиті насильницьким вторгненням, а тіло хмільне і знеможене; і знав він: іще не настала година скинути владу, що її забрав над ним повелитель демонів.

Іноді він бачив усе довкола не очима того тіла, що було колись його власним, а зором демона, спрямованим одразу навсебіч; поглядом своїм здирав він тоді з усіх, з ким здибався, плоть і кістки, прозираючи під ними вогонь справдешньої їхньої сутності; вогонь той мінився кольорами й потьмарювався тінями їхніх пристрастей — то мерехтів од скнарості, хтивості або заздрості, то корчився од голоду і жадоби, то тлів затаєною ненавистю, то тьмянів, пригасаючи од страху й болю. Він жив у кольористому пеклі, і зрідка ця картина пом’якшувалась холодним голубим світінням інтелекту вченого, білою аурою мрущого ченця, рожевим ореолом шляхетної жінки, що уникала його погляду, чи простенькими барвами заклопотаних грою дітлахів.

Він походжав по високих залах та просторих галереях князівського палацу в Паламайдсу, то був його виграш. Князь Відегха опинився, закутий, у власній катівні. І ніхто з його підданців навіть гадки не мав, що трон його нині захопив демон. Усе йшло ніби своїм звичаєм.

Немовби вві сні, Сіддхартха їхав вулицями міста верхи на слоні. Усім городянкам було наказано стояти коло дверей своїх осель, і тих, які йому подобалися, він забирав до гарему. Вражений, Сіддхартха несподівано упіймав себе на тому,