Бог Світла - Роджер Желязни

Він спочивав, і мозок його заполонило жебоніння безлічі голосів — вони обіцяли, спокушали, благали. Перед очима попливли видива, картини розкошів та сліпучої пишноти. Чудовні гареми парадом проходили перед його зором, перед ним накривалися бенкетні столи. Пахощі мускусу і магнолії, голубуватого димка ладану, що курився, пропливали, улещуючи йому душу, огортали його. Він гуляв серед запашних квітів, і ясноокі усміхнені дівчата носили за ним чари з вином; сріблястий голос йому співав, а нелюдські створіння танцювали на поверхні близенького озера.

— Звільни нас, звільни нас, — співали вони.

Проте він лише усміхався, і споглядав, і нічого не робив.

Помалу-малу благання, нарікання та обіцянки зливалися в хор проклять та погроз. На нього наступали озброєні скелети, на їхні блискучі мечі були настромлені немовлята. Довкола розкривалися глибокі ями, звідки жахтіло полум’я і тхнуло сіркою. Змія звісилася з гілки перед його обличчям і плювалася отрутою. Згори зливою ринули павуки й жаби.

— Звільни нас — або нескінченною буде твоя агонія! — Кричали голоси.

— Якщо ви не вгамуєтесь, — проказав він, — то Сіддхартха розгнівається і ви втратите єдиний шанс віднайти свободу, який вам іще лишився.

І все довкруг завмерло і заніміло, він прогнав із свідомості всі видива і задрімав.

Там, у надрах гори, він ще двічі попоїв і ще раз поспав.

Нарешті вернувся Тарака в подобі хижого птаха з довгими кігтями і повідомив:

— Мої одноплемінці можуть дістатися туди через вентиляційні отвори, — сказав він, — але люди неспроможні. А ще в самій горі є багато шахт для ліфтів. Найбільшими з них можна підняти нагору чимало людей. Правда, коло ліфтів є сторожа. Але якщо її перебити і вимкнути сигналізацію, то все можна зробити. Крім того, в деяких місцях небесне склепіння саме розкривається, аби впустити чи випустити летючу машину.

— Чудово, — промовив Сіддхартха. — Неподалік — кілька тижнів дороги звідсіль — лежить моє князівство. Вже багато літ замість мене там править регент, але, вернувшись туди, я можу зібрати військо. По світу бродить тепер нова віра. Люди вже не такі богобоязкі, як колись.

— Ти хочеш розграбувати Небеса?

— Так, я хочу віддати їхні скарби світові.

— Це мені до вподоби. Перемогти буде нелегко, але вкупі з людським військом та демонською ордою ми переможемо. Звільни тепер моїх одноплемінців, і ми почнемо діяти.

— Здається, мені нічого іншого не лишається, як довіритися тобі, — згодився Сіддхартха. — Гаразд, давай почнемо.

І він перетнув дно Пекельного Колодязя і ввійшов до першого тунелю, що спадав у підземну безодню.

Того дня він дарував, волю шістдесяти п’ятьом із них, і вони наповнили печери своїми мінливими кольорами, метушнею і світлом. Повітря бриніло від гучних криків радості, лопотіло від безупинного літання, коли вони кружляли по Пекельному Колодязю, весь час змінюючи форму й радіючи од відчуття волі.

Зненацька один з них, без будь-якого попередження, перетворився на пернатого змія і кинувся на нього, виставивши наперед гострі, мов шаблюки, кігті.

На мить він зосередив на ньому всю свою увагу.

Змій випустив короткий уривчастий скрик і луснув, розсипавшись дощем білясто-голубих іскор. По тому іскри згасли і від демона не лишилося й сліду.

В печерах запала тиша, вогняні світлячки мерехтіли, попритискавшись до стін.

Сіддхартха зосередився на найбільшому серед них — Тараці.

— Чи не задля того напав він на мене, щоб випробувати мою силу? — спитав він. — Аби переконатися, чи можу я насправді вбивати, як казав тобі про те?

Тарака наблизився і завис перед ним.

— Він напав на тебе не по моєму велінню, — запевнив він. — Мені здається, він став напівбожевільний від свого ув’язнення.

Сіддхартха стенув плечима.

— Порозважайтеся трохи як самі знаєте, а я тим часом перепочину після трудів своїх, — мовив він, вибрався назад на дно колодязя, знайшов маленьку печеру, ліг, загорнувшись у ковдру, і заснув.

Йому снився сон.

Він біг.

Перед ним простиралася його тінь, і що далі він біг, то більшою вона робилася.

Вона все росла, аж поки перестала бути його тінню, а перетворилася на якийсь химерний обрис.

Зненацька він збагнув, що то його власну тінь наздогнала тінь його переслідувача: наздогнала, затопила, поглинула, підкорила.

І там, на безликій рівнині, якою він утікав, на хвильку його опосів страшенний розпач.

Він знав, що віднині то вже його власна тінь.

Прокляття, що гнало його, вже не крилося в нього за спиною.

Він знав, що сам зробився своїм власним прокляттям.

Усвідомивши, що насамкінець він зітнувся сам із собою, він голосно зареготав, дарма що йому хотілося заволати.

Прокинувшись, він побачив, що кудись прямує.

Він підіймався нагору крутою стежкою, що ліпилася до стін Пекельного Колодязя.

Ішов мимо полонених вогнів. І знову вони кричали йому:

— Звільніть нас, владики!

Крижані грані його здорового глузду не витримали й поволі почали танути.

Звільніть. Владики.

У множині. Не в однині.

Цього разу вони казали: «Владики».

І він зрозумів, що йде не один.

Жодної з танцюючих мерехтливих істот не було поряд.

Ті, що були ув’язнені, ув’язненими й лишалися. Ті, яких він звільнив, кудись пощезали.

Зараз він добувався нагору по високій стіні колодязя, і смолоскип не освітлював йому дорогу, проте він ясно її бачив.

Він бачив кожну часточку скелястої стежки, наче в місячному світлі.

І він знав, що його власні очі на таке не спроможні.

До нього зверталися у множині, наче він був не один.

І тіло його рухалося наперекір його власній волі.

Він зробив спробу зупинитися, лишитись на місці.

Ноги так само несли його стежкою, а уста заворушилися, вимовляючи слова:

— Ти, я бачу, прокинувся. Доброго ранку.

На запитання, що одразу зродилося йому в голові, негайно відповіли його власні уста:

— Атож; ну і як тобі, Приборкувачу, самому бути приборканим — та ще у власному тілі?

Сіддхартха перелив у слова ще одну думку:

— От не гадав, що хто-небудь з вашого племені здатний захопити контроль наді мною наперекір моїй волі — навіть якби я й спав.

— Чесно кажучи, — промовив другий, — я теж не гадав. Але до моїх послуг були об’єднані сили багатьох до мене подібних. Отож мені здалося, що варто спробувати.

— А як же інші? Де вони?

— Порозбігалися помандрувати по світу, аж поки я їх покличу.

— А ті ж, котрі лишилися прикутими? Якби ти зачекав, я позвільняв би і їх.

— Яке мені до них діло? Адже я сам тепер вільний і знову при тілі! На все інше мені начхати.

— Отже виходить, як я розумію, твоя обіцянка