Бог Світла - Роджер Желязни

що бере участь у тих оглядинах, обговорюючи з Таракою приваби чи вади тої або тої матрони, дівчини, молодиці. Дістали і його хтиві пожадання повелителя демонів — і зробилися його власними пожаданнями. Усвідомивши це, він піднявся на вищий щабель пробудження, і віднині не завжди тільки волею демона рука підносила йому до уст ріжок з вином або хапалася за батіг у катівні. Дедалі надовше лишався він при тямі і врешті з певним відчуттям жаху збагнув, що і в ньому, як і в кожній людині, криється його власний демон, ладний відгукнутися на клич братів своїх.

І от якогось дня повстав він проти сили, що керувала його тілом і гнітила його розум. Він давно вже отямився і співіснував з Таракою — то як безмовний спостерігач, то як активний учасник його витівок.

Вони стояли на балконі, що виходив у сад, і вдивлялися в ясноту дня. Тарака зажадав — і одним махом зробив сад невпізнанним. Замість барвистих квітів — чорні головешки. Ящероподібні істоти заполонили ставки та дерева, зашамотіли, засновигали в густих тінях. Пахощі та ароматичні есенції стали неприємними й пересичили до нудоти повітря, по траві зазміїлися цівки чорного диму.

Вже тричі вчиняли замах на його життя. Останньою була спроба капітана палацової сторожі. Проте клинок у його руці перетворився на гадину, і та вп’ялася йому в лице, вирвала очі, напустила в його жили отрути, від якої він весь почорнів, розпух і помер у корчах, благаючи дати йому ковток води.

Сіддхартха простежив, як діє демон, і зненацька завдав удару.

Поволі верталась до нього та сила, якою він востаннє був скористався в Пекельному Колодязі. Дивом дивним незалежна від матерії його мозку — все це колись пояснив йому Яма, — сила та помалу-малу оберталася, мов веретено, у самісінькій середині простору, яким був він.

Тепер веретено закрутилося дужче — і він жбурнув цю свою силу проти сили непроханої.

Зойк вирвався у Тараки, і контрудар чистої енергії, наче спис, прохромив Сіддхартху.

Почасти йому вдалося відвести удар, навіть увібрати в себе й заволодіти частиною його енергії. Та головний імпульс удару все-таки вразив його єство, і все всередині обернулося на біль і хаос.

Однак, не даючи собі передихнути ні на мить, він ударив знову — так списоносець стромляє свого списа в темну нору страшного звіра.

Знову почув він, як з уст його зривається крик.

Тоді демон звів чорні мури супроти його сили.

Але падали вони один по одному під його натиском.

Б’ючися, вони розмовляли:

— О чоловіче, що маєш багато тіл, — говорив Тарака, — чому тобі шкода, аби я провів у цьому тілі всього кілька днів? Ти ж сам у ньому не народився, а теж тільки позичив його на деякий час. Чому ж тоді мій доторк вважаєш ти опоганенням? Рано чи пізно зміниш ти це тіло на інше, мною не торкнуте. То чому на присутність мою ти дивишся, як на отруєння, недугу? Чи не тому, що і в тобі є дещо таке, що схоже на мене? Чи не тому, що й ти пізнав смак насолоди, як ото ракшаси, завдаючи болю комусь іншому, підпорядковуючи все власній волі та власним химерам? Може, тому? Адже ти пізнав усе це і жадаєш спізнати знову, але гнітить тебе те, що тяжіє прокляттям над родом людським і називається відчуттям вини. Якщо це так, я сміюся з твоєї недолугості, Приборкувачу. І я візьму над тобою гору.

— Такий уже я, демоне, як є, — промовив Сам, спрямовуючи проти нього черговий енергетичний удар. — Просто іноді я прагну чогось іншого, аніж задоволення черева й фалоса. Я не святий, за якого мене мають буддисти, і не герой з легенди. Я людина, яка натерпілася чимало страхів і яка час од часу почуває свою вину. Але передусім я — людина, яка вирішила дещо зробити, а ти стоїш мені на заваді. Отож прокляття моє ти одержиш од мене у спадок: виграю я чи програю нині, Тарако, твоя доля вже змінилася. Ось воно, прокляття Будди: ніколи вже ти не будеш таким, як був колись. © http://kompas.co.ua

І весь той день простояли вони на балконі у просяклій потом одежі. Мов статуї стояли вони, аж поки сонце зійшло з неба і золота доріжка покраяла темне шатро ночі. Місяць вигулькнув над садовою огорожею, пізніше зійшов і другий.

— В чому воно полягає — прокляття Будди? — знов і знов допитувався Тарака.

Але Сіддхартха не відповідав.

Впав під його натиском і останній мур, тепер вони фехтували імпульсами енергії, немов потоками сліпучих стріл.

З віддаленого Храму долинав одноманітний барабанний дріб, у саду подеколи озивалася якась тварина, скрикував птах, рій машкари сідав на їхні тіла, живився і летів геть.

І зненацька, наче зоряна злива, наринули вони, осідлавши вічний вітер… Звільнена з Пекельного Колодязя, решта демонів, що розбрелася була по світу.

Вони примчали на поклик Тараки, аби силами своїми прибільшити його міць.

І обернувся володар демонів вогняною вирвою, прибоєм, смерчем із блискавок.

Сіддхартха відчув, як його валить з ніг велетенська лавина, чавить, плющить, підгрібає під себе.

Останнє, що він почув, втрачаючи тяму, був регіт, який вихопився у нього з грудей.

Він не знав, скільки минуло часу, перше ніж він очутився. Цього разу свідомість верталася повільно, і отямився він у палаці, де йому прислуговували демони.

Коли спали останні пута знеболюючої розумової втоми, перед ним постав дивовижний світ.

Тривали химерні оргії. Вечірки влаштовувались у катівнях, там демони оживляли тіла і вселялися в них, аби мучити свої жертви. Повсюди творилися темні дива — так прямісінько з мармурових плит тронної зали потягся вгору гайок кривих покорчених дерев, у тому гайку непробудно спали люди, вони кричали вві сні, бо кошмари тяглися нескінченною низкою. Але сталось у палаці й диво над дивами.

Тараку покинула радість.

— В чому полягає прокляття Будди? — вже вкотре спитав він, знову відчувши, як присутність Сіддхартхи душить його.

Сіддхартха не відповів.

Демон провадив:

— Відчуваю, що скоро віддам тобі твоє тіло. Я стомився від цього двобою, стомився від палацу. Гадаю, вже не далеко той день, коли ми підемо війною на Небеса. Що ти скажеш на це, Приборкувачу? Я ж обіцяв, що дотримаю свого слова.

Сіддхартха йому не відповів.

— День у день тане моя насолода! Може, ти знаєш, чому, Сіддхартхо? Може, скажеш, звідки це дивне відчуття, що змагає мене, чом гасить воно мою радість, коли я на вершині блаженства, чом підточує мої сили