Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
У ніч напередодні балу ніяк не вдавалося заснути — то забивало подих, то подушка починала здаватися кам’яною, то світло фар запізнілого авто заливало кімнату. А потім сон таки прийшов, та з ним прийшли і жахіття. Спершу свідомість кинула на незнайомі вулиці, засипані снігом, порожні й сірі. Рен бігла. Дихання зривалося, морозне повітря проколювало легені, але нікого не було. Що найгірше, вона так і не могла пригадати, куди так ошаліло летить, і тієї миті щиро ненавиділа свою понівечену пам’ять.
Коли сон ривком переніс Рен в Академію, вона видихнула з полегшенням. Принаймні коридори були знайомі. Здалеку долинули голоси — дівчина кинулась до них. Трохи прочинивши двері в аудиторію, краєм ока помітила там Нікту й Зіґфріда. Одногрупниця ридала.
— Я не хочу назад, — шепотіла вона, захлинаючись. Тонкі пальці спускалися по спині хлопця, наче шукали точку опори. На білій шкірі Зіґфріда, поміж лопаток, чітко проступала пляма у формі липового листка, підсвічена зсередини. Мить — і з плями потекла кров. Мить — і кров уже облизувала ступні Рен. Мить — і піднялася до пояса. Мить — і…
Рендалл двічі кліпнула. Над нею нависала рідна стеля, розграфлена світанковими променями. Дівчина пролежала ще кілька хвилин у тиші, прислухаючись до звуку свого серця, яке стукотіло так, мовби справді щойно подолало забіг зимовим містом.
Тоді змусила себе зірватися з ліжка — сни розвіялися, щойно холодна підлога обпекла ступні. Рен метнулася до шафи. На плічках чекала свого зоряного часу сукня: чорний ліф з округлим вирізом, довгі обтислі рукави — жодного декору. На противагу, пишна молочна спідниця розтікалась у всі боки: коротша спереду, вона спускалась довгим шлейфом аж до п’ят. Поверх неї біліло тонке мереживо, достоту туман.
Вечір обіцяв дива та магію. Поганий сон забувся швидко.
Розділ 12
Коли падає ніч
— Можеш заховати до себе мої зав’язки? — Нікта простягла Рен гумки з двома золотими намистинами. — У мене нема кишень — не думають творці сукенок про практичний бік, аж ніяк!
— Навіщо ти їх із собою брала?
— Це мовби мій талісман. Перший дарунок Зіґфріда, ось.
— Богиня, у якої є талісман… — Рен сховала визначні зав’язки в сумочку. — Забрати не забудь!
Та Нікта вже її не слухала — вона перестрибнула поріг і крутнулася на одній нозі, розкинувши руки.
— О боги-боги-божечки, ми таки маємо бальну залу!
Залу в головному корпусі втиснули із застосуванням воістину незбагненних сил, тож тепер височенна стеля, помережана сплетіннями арок, справляла враження. Колони піднімались ледь не до самого неба, аж доки розчинялись у світлі. Сфери енергії зграями пурхали в повітрі, ніби кулясті пташенята, спускались гірляндами по колонах, висіли гронами на підставках для світильників. Підлогу встеляли мозаїки, а на стінах красувалися фрески й розписи. Віддалік, у протилежному кінці зали, примостили підвищення, де, як вирішила Рен, сидітимуть шановні гості і, мабуть, викладачі. Директорка Аматерасу в багряній із золотом сукні та з двома десятками шпильок у волоссі поки що чекала наодинці, позираючи на вхід. Навіть із відстані Рен помітила, що лице директорки далеке від радісного.
— Просимо досередини! — Бальдр жестом запросив Рен, Нікту та Діке заходити. Хлопець зустрічав усіх гостей разом з тендітною білявкою. Рен пригадала, що ту звали Нанною.
Діке схилила голову у вітанні. Нікта нагадувань не потребувала: вона видивилася когось і рвонула вперед, покинувши одногрупниць.
Довкруж зали, попід стінами, тягнулися столи із солодощами, фруктами й напоями, які тонули в морі квітів, котрі розквітали просто на скатертинах, — достеменно Дітина ідея. Хоч музика вже лилась у повітрі, танцювати ніхто не поспішав, очікуючи на офіційний початок вечора. Студенти, незвично перевтілені до сьогоднішньої ночі, спілкувалися, гуляючи між колонами.
— Я покину тебе. Маємо обговорити питання щодо групових занять, — Діке провела поглядом довготелесу постать Ньєрда і впевнено попрямувала до нього.
— О, звичайно, — пробурмотіла Рен навздогін, хоча насправді їй не хотілося лишатись на самоті — в такі миті здавалося, що кожен твій крок чи погляд на очах в усіх, кожен рух стає недоладним і хтось за спиною вже сміється.
Дівчина притулилася в затінку біля колони, на якій величні боги змагалися зі страхітливими почварами, і окинула залу поглядом. Неподалік майнули чорні кучері Амона — хлопець зацікавлено досліджував столик із винами й перемовлявся з Баст. Діке шепотіла щось на вухо Нікові — він кивав на всі її слова. Постать координаторки обіймали темні шовки, які на диво гармоніювали з синім костюмом Ньєрда, мовби вони разом обирали собі святкову одіж. А може, так і було.
Нікта віддалік щебетала з гуртом дівчат, з яких Рен упізнала лише Фрігг Дін. Міднокоса одногрупниця про щось заливалась, а осяйні сфери кружляли довкола, ніби причаровані її сміхом.
Та раптом музика стихла.
— Студенти! — голос Аматерасу пролунав від підвищення. — У вашому житті було і буде ще багато свят. Ви гідно здолали частину шляху. Цей шлях важкий і сповнений небезпек. Але саме тому потрібно святкувати. Радіти за себе та за інших. Ніколи не опускати рук. Адже ви боги Академії. Пам’ятайте це щохвилини, в найглибшій пітьмі та на роздоріжжях, пам’ятайте про свій внутрішній вогонь, навіть коли світ довкола хоче його згасити. І ви переможете… — директорка глибоко вдихнула, наче збиралась із силами, і повела далі: — Тепер же привітаймо наших почесних гостей та послів миру — Мойр, великих Хранительок гармонії, Володарок Доль, Трьох Гостей — Лахесіс, Атропос та Клото!
Після слів Аматерасу всі покинули свої справи та наблизились до входу, формуючи живий коридор. Зацікавлені обличчя виглядали появу таємничих гостей. Рендалл хотіла і собі протиснутися вперед, але Нікта, яка швидко виринула з юрби, смикнула її за руку і майже силоміць потягла за собою.
— Нікс?
— Цить! — шикнула дівчинка. — Тобі нема чого там стовбичити.
Діке підпливла до них саме вчасно — арка