Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Перевтілення в Медею потребувало мізер часу: виявилося, в Амона хороші знайомі всюди. Спершу він зазирнув до крихітного магазину одягу й підібрав для Рен плащ, оторочений чорним хутром. Вершина несмаку, зате схожа на те пальто, яке часто носила Медея. Потім «любоньки» (так їх звав хлопець) із салону краси закрутили волосся дівчини у дрібні кучері, попередньо пофарбувавши його в чорне. Любоньки запевнили, що темна барва зійде після миття. Незвичні кучері лізли в очі, лоскотали шию і зачіпались за сережку з крейдою.

Діоніс заспокійливо пояснив, що його «партнер» зроду не бачив Медеї та має лише туманне уявлення про її зовнішність.

Коли вони дісталися до місця зустрічі — непримітного бару в підвалі старого дому, — надворі вже сутеніло. Заклад такого штибу аж ніяк не скидався на місце, де зустрічаються «ділові партнери», та Рен вирішила, що пізно відступати.

У залі було порожньо, лише кілька відвідувачів цокалися біля барної стійки. Низька стеля нависала перехрестями дерев’яних балок, круглі світильники сіяли мляве світло, тому кожен столик нагадував окремий острівець у морі півтемряви. У глибині здіймалася стіна з порожніх пляшок, за котрою ховався самотиною невеличкий столик. Над ним схилилася фігура незнайомця.

— А ось і ми! — повідомив Амон, щойно вони з Рен-Медеєю наблизились.

Незнайомець різко підхопився з крісла, відкинув капюшон і привітав їх широкою усмішкою.

— Діонісе, прокляття пелехате, скільки літ, скільки зим!

Чоловік виявився високим і плечистим. Він належав до того щасливого типу людей, вік яких важко визначити на око, хоч і розумієш, що вони вже не молоді. Проте ентузіазм, яким горіли темні очі, натякав на те, що новий знайомець не знає втоми від життя. Він недбало кинув плащ на спинку крісла, палко обійняв Амона, а тоді повернувся до Рен.

— То ось яка ти, бунтівна колхідська царівно! А я — просто мандрівник. Та якщо передаси привіт Гекаті, буду вельми вдячний!

Чоловік струсонув руку дівчини і широким жестом запросив до столу. Сам він за мить підірвався, наче сів на гарячу сковорідку, і полетів до барної стійки, ледь не перевернувши на ходу кілька стільців.

— Хто це, на богів, такий? — дівчина спостерігала, як чоловік весело щось розповідав гуртові з випивкою і гучно реготав, поплескуючи по вичовганій сотнями рук стільниці.

— Він зветься Істориком, — нервово відказав хлопець. — Хтось на кшталт колекціонера історій.

Чоловік уже наближався до них із трьома загрозливо великими кухлями пінистого пива, яке ризикувало пролитися від його швидкої ходи.

— То що, почнемо? — сказав він, щойно приземлився.

— Почнемо… — Рендалл глибоко вдихнула і спробувала оживити в голові події тієї ночі, коли Медея ледь не зарізала її задля втечі з Академії.

На час розповіді Історик зовсім притих. Він не торкався свого напою і невідривно слідкував за Рен, усміхаючись самими очима. Але розповідь добігла кінця, а з нею — й Історикова мовчанка.

Чоловік одразу ж оживився і повернувся до Амона:

— Не будемо гаяти часу! Твою частину виконано сповна, Діонісе. Моя черга.

Він клацнув пальцями й дістав з кишені жилетки невеликий чорний пакет. І простягнув його хлопцеві.

Амон з інтересом позирнув на згорток, а тоді обережно взяв його до рук — наче щось дуже небезпечне і дороге водночас. А що так воно і є, Рен ні миті не сумнівалась.

— Я думав, воно буде автентичнішим, — зауважив хлопець.

— Та пощо тобі це? Важелезні амфори й ковані скрині геть непрактичні. А потрібен ефект, а не гарна обгортка.

— Так, безперечно, — Амон сховав згорток у кишеню свого піджака і помітно розслабився. — Як мені змусити його спрацювати?

— Ось тут заковика… Якщо вірити довгостроковому прогнозу, то ти отримаєш прокляття Колеса Долі після наступного ліміту. Воно й допоможе активувати мій дарунок. Неприємний шлях, але тільки в найвищих є сили, еквівалентні тим, що ти шукаєш.

— Ризиковано… Та нічого не вдієш, ставки зроблено. Ще одне прокляття мені нічим не завадить.

— Атож. Якщо твій задум вдасться, то розкажеш мені захопливу історію! — підбадьорливо всміхнувся Історик, і Рен зненацька вирішила, що йому багато-багато років.

— То коли? — спитав чоловік про щось, відоме лише Діонісові.

— Після третього ліміту, не раніше.

— Гаразд. Нехай тобі пощастить. Дотепер же щастило… А вам дякую за чудову та правдиву історію, принцесо Савітрі! — життєлюбна усмішка залила обличчя нового знайомого.

Амонове лице застигло.

— То… то ти помітив?

— Хвилині на третій, — зізнався Історик і гучно зареготав. — Діонісе, я ж тебе як облупленого знаю! Але Рендалл розповіла щирісіньку правду, тож усе гаразд… — він повернувся до Рен і стишеним голосом додав: — От що я, принцесо, пораджу: якщо збудешся Діоніса, то позбавиш вашу Академію низки неймовірних проблем. У нього є потенціал — особливий потенціал — руйнувати спокій навколо себе!

— У нас усіх є такий потенціал, — відповіла дівчина. — Інакше ми б не потрапили до Академії.

Вона невідривно дивилася в очі навпроти — в осердя інтересу, який не здавався їй більше ані теплим, ані доброзичливим. Що стоїть за обличчям чоловіка, який напівжартома радить позбутись Амона?..

— Прошу вибачення, якщо здався вам різким, — чемно відказав співрозмовник. — Я уважно записуватиму вашу історію, принцесо.

У тиші, яку порушував лише дзенькіт кухлів, він накинув плащ, закрив обличчя каптуром і швидко розчинився в сутінках.

— Не хочеш нічого мені розповісти? — Рен повернулась до Амона.

— Хочу, — кивнув хлопець і вдихнув так глибоко, наче збирався зізнатись у страшних гріхах.

Він дивився на Рен із тим самим відчаєм, який вона бачила вже одного разу — після невдалої втечі зникальників. Однак тепер Амон пересилив внутрішню темряву, подався вперед і — рвучко, міцно-міцно, як обіймають, хапаючись за останній рятунок, тонку ниточку над прірвою, обхопив Рен обома руками. І видихнув:

— Дякую