Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Закс саме знавісніло стирав помідорну кров з лиця. Нікта застигла з оберемком шкурок від бананів, Амон узявся підкидати у вогонь дрібні галузки, вдаючи цілковиту непричетність.

— Ви дуже вчасно. Ще можете врятувати їжу, бо ці всі, здається, намірилися використати її як бойові припаси, — зізнався Зіґфрід, який обіймав тарілку з бутербродами з таким виглядом, наче був готовий віддати за неї життя.

— Завдання Діти — вивчення чогось нового про одногрупників, а не масовий психоз, — оголосив Ньєрд, ігноруючи повідомлення про продуктове свавілля. — Тому посідайте всі і, заради дев’яти світів, не соромте своїх імен.

— Про Діонісові смаки ми вже дізналися, то можна побавитися в питання-відповіді, — запропонувала Нікта і потяглася по оливки.

— Я пас, я сплю, — Закс спритно вибрався назад на дерево і влаштувався на нижній гілці.

Ньєрд присів біля вогню і вкинув туди кілька гілок.

— Хто почне?

— Чому б не я! — Амон потер підборіддя і повернувся до Зіґфріда, який приземлився поруч. — От завжди було цікаво: скільки тобі років?

— Двадцять три, — Зіґ відкусив канапку з безпосереднім виглядом і переможно подивився на сусіда, на голову вищого. — І два місяці.

Нікта захихотіла, наче щось кумедне спало їй на думку. Діоніс здавався збитим з пантелику.

— Ама казала, що в Академію найчастіше приходять, коли лишень перейдуть межу підлітковості. Ось під двадцятку, як я.

— Ми з Нікс тут із дитинства.

— Та щоб мені човен Ра втопився! То ти найстарший у нашій тусі?

— Я тут найстарший, — пошепки втрутився Ньєрд, але Амона цікавив лише Зіґфрід.

— І не почуваєш, що між вами з Нікс — нездоланна прірва її юності?

— Амоне, ти б не ставив цього питання, якби знав, скільки мені.

Усі запитально подивилися на Нікту, проте вона лише широко всміхнулась і не відповіла, а натомість повернулася до Рен:

— Що ти відчуваєш, коли вирощуєш чужу мрію?

У голові тієї майнуло безліч відповідей: від гордості й вдоволення до замилування. Але жодна з них не містила й дрібки цього відчуття, коли складаються елементи схеми, і твій внутрішній вогонь, і глибинні бажання когось іншого…

— Перемогу, — мовила Рен після коротких роздумів. — Коли все вдається, я відчуваю перемогу.

Нікта нічого не відказала. Рендалл не заготувала питання, тож повернулася до глави й запримітила, що його окуляри зсунуті на кінчик носа.

— Ньєрде, а ти справді погано бачиш?

— Підловила, — він зняв тонку оправу, яка приховувала срібний погляд. — Чесно кажучи, не люблю прямого зорового контакту, та й мій колір очей багатьох дивує, — він обернувся до сусідки: — Діке, а тобі подобаються хлопці в окулярах?

— Це питання потребує більшої конкретики й вимагає оперування категоріями, в яких я не компетентна… — прошелестіла Діке, старанно уникаючи Нікового погляду. — Послухай, Нортоне, що тобі до смаку, окрім навчання?

— Ще більше навчання! — кинув хлопець і додав: — Ну і ще танці. Там, звідки я родом… Загалом, моя сімейка мала слабкість до пафосних прийомів. Танці були єдиним методом утекти від розмов про політику і нескінченні потоки бабла.

— Ого, то ти багатенький спадкоємець, чи що? — недовірливо спитала Нікта.

— Уже ні, — Закс клацнув пальцями. — Діонісе, поясни, будь ласка, що пов’язує тебе зі зникальниками? Вони мали необережність згадати твоє ім’я тієї ночі.

— Закі, це питання трохи випадає із загального контексту. Краще спитай, де купити таку ж шикарну сорочку, як у мене.

— Не тікай од відповіді. Інакше я використаю цю шикарну сорочку, щоб тебе повісити на оцій гілляці, — Закс поплескав рукою по дереву.

— Ось тобі й маєш: ще нічого не пили, а вже погрози, скандали та розслідування!.. Тоді мушу визнати: я, як і всі, просто підпав під чари Медеїних очей. І заклятих цукерок. Сором згадати.

— А ти згадай. Бо мені з біса цікаво, звідки в Медеї моя книга.

— А які теорії?

— Одна з них сидить переді мною і чеше не червоніючи.

— Не погрожуй мені, Нортоне. Я тут ні до чого, — Амонова аура й не сколихнулася проти Закової злості, проте Діоніс швидко закликав завершити з цим завданням.

— У всіх свої таємниці, — багатозначно мовила Діке, і Рен замислилася, скільки разів вона вловила брехню в їхній розмові — адже вміння відділяти її від правди було унікальною навичкою координаторки.

— Але ж це не заважає нам триматись разом, — Зіґфрід присів біля вогнища і взявся його роздмухувати. — Принаймні поки що.

— Та облиш те вугілля! — втрутилася Нікта. — Зараз усе одно злива бахне!..

Рен підняла голову і щойно помітила, що довкола потемніло — чорні, сливові, сиво-сизі хмари стрімко наповзали на небо, майже торкаючись верхівок дерев. Куди й поділося сонце та погідне тепло.

— Пропоную тікати, — Нікта підняла долоню та піймала краплину. — Хоча-а… вже пізно.

Наче за наказом свавільного бога, хмари розірвались, і бурхлива злива ринула на їхні голови, на верхівки дерев та на гарячу чорну землю, гасячи іскри вогнища.

Діке та Ньєрд по-господарськи кинулися збирати харчі. Нікта досліджувала свою сумку на наявність дощовика. Рен же прикипіла поглядом до різнобарвного неба. Вода била по обличчю й затікала за комір. Небо зайняло вже все довкола, спустившись на землю вогким туманом. І все тут, на землі, здавалось тільки недолугими картонними декораціями-витинанками.

Хмари розітнув спалах. Від нього розбіглось урізнобіч тонке коріння.

«Блискавка схожа на Дерево Життя…» — подумала Рен і здивувалась, що така явна і проста думка раніше її не навідувала. Розгалуження срібних гілок по небу напрочуд скидалося на схему вирощування мрій.

— Нічого не забуваймо і тікаймо звідси! — Діке силкувалася скрутити промокле волосся у вузол і водночас скеровувала, показуючи, де починається непримітна лісова стежка, якою вони прийшли сюди.