Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— А що означає — «виключно Діоніс»? — поцікавилась Рен, розглядаючи темне вино, яке переливалося в келиху. Які це рішення і чому Амон зве Нікту своєю любов’ю, вона вирішила не запитувати, оскільки й сама чула від нього переважно «люба Рендалл» чи «сонце моє».

— А Стовпи його знають! — смикнула плечима дівчинка і підняла свій келих. — Ну, за нас!

Рен зробила ковточок. Тієї ж миті всередині розлилося тепло, кольори пояскравішали, а на язику затанцювали вогонь і щось солодкаво-корицеве, як рулети до зимових свят. З наступним ковтком ожив довкола запах трави й квітів перед коледжем, порожніх вранішніх коридорів і першого снігу. Третій ковток приніс відчуття шорсткого пледа на плечах. Наступний ковток переніс її в саме серце великого вогнища, яке зовсім не обпікало, хоча дівчина достеменно чула, як тріскають у ньому тонкі гілки.

З вогню її вихопила рука Нікти. Дівчинка широко всміхалась і, мабуть, щойно здійснила таку ж неймовірну подорож.

— О боги, яке неповторне вино! — видихнула Рен, відчуваючи й на своєму обличчі блукання усмішки.

— Ага, воно майже таке ж круте, як какао на шоколаді з полуничними зефірками й карамеллю. То що ти бачила? — золотаві очі зазирнули в її обличчя.

— Багато всього. Спогади з коледжу і… і багато полум’я. А ти?

— О, це було наче світло, світло, світло, в якому зовсім нема темряви. І як сік яблук. І як Зіґфрід. Загалом щось неймовірно прекрасне, — Нікта обхопила Рен обома руками і стиснула в обіймах. — О-ось таке прекрасне! Ще?

Тож вони підійшли до Діоніса. І він радо наповнив їхні келихи. І дивні сни-видіння-мрії знову ввірвались у свідомість, примушуючи забути про час. А Діоніс усміхався широко й радісно, і здавалось, що тонкий вінець із виноградного листя та важких грон пригинає його кучері, мов знак давньої коронації чи символ іще давнішого бога, який сидить на краю прірви, сміється, зачерпує життя прозорим кришталевим келихом і п’є його до дна, мружачи смарагдові очі від задоволення, і темне вино стікає з його вуст, і в цілому світі зовсім-зовсім немає смутку…

Коли видіння розвіялися, Рен озирнулася — студенти в аудиторії зараз здавались найщасливішими людьми у світі.

— Він нечасто таке влаштовує, — розповіла Нікта, коли теж опритомніла.

— Чому ж тоді Діке не прийшла?

— А чого ти в мене питаєш? Мабуть, вона не прихильниця розваг чи випивки. Твоя оця координаторка взагалі занадто правильна, як на мій смак… О, диви, зате Нортон приваландався власною персоною!

— Підйом, Савітрі, — Закс смикнув Рен за рукав. — У Діоніса та компанії ще великі плани на сьогоднішню ніч. А в нас із тобою завтра перша пара у Нут.

— І не посперечаєшся, — Нікта з жалем поглянула на порожній келих, тоді піднесла його вгору і зиркнула через скло на Амона, який радо заливав про щось одній із близнючок — Астарте чи Ашторет. — Мойри з ним, я теж піду спати, — заявила вона. — Тим більше, Рендалл сьогодні окуповує мій диван, тож я певною мірою за неї відповідаю. За те, щоб вона дісталася до правильного ліжка, — дівчинка схопилася з крісла і хитро зиркнула на Закса — втім, той не помітив її жарту.

Тієї ночі Рен наснився нескінченний — аж до обрію — виноградник. Потім вона сиділа в незнайомій кав’ярні та сперечалась із Заксом, а тоді почалася гроза — бухкання грому долинало крізь прочинені вікна. І щойно спалах блискавки прошив небо, Нортон зник, а чорні намистини з його браслета розсипалися по підлозі. А далі криваво-червоне сонце, величезне, на півнеба, розкололося навпіл, і з нього потекла чорна, густа й в’язка, як Діонісове вино, кров.

Минали тижні, а повернення доцента Торарея, яке остаточно зруйнувало план утечі зникальників, не вплинуло на життя Академії. Лише професорка Діта, яку неодноразово бачили в товаристві нового викладача, перебувала в напрочуд гарному гуморі і навіть не зривалася, як звично, на слабких студентах; але ніхто не був певен, із чим її раптова доброта пов’язана.

Незадовго по тому Рен помітила у своєму розкладі лекцію під промовистою назвою «Любов врятує світ». Дівчина запідозрила, що це ще одне заняття Діти, яка, за непідтвердженими чутками, могла виявитися покровителькою романтики. Проте навпроти назви предмета висвітилось незнайоме ім’я: «Проф. Д. Керн». І примітка збоку: «Продовження курсу».

Скидалось на те, що лекція Керна призначена чи не всім студентам, бо в аудиторії ніде було яблуку впасти. Усі позирали в бік дверей з невисловленою напругою, тож до початку заняття Рен уже запевнила себе, що новий викладач бозна-який сатрап.

Нарешті двері рипнули.

— О боги, він

Високий, сухорлявий чоловік пошкандибав до кафедри, припадаючи на ліву ногу, тоді скорботно склав руки на грудях і зиркнув на студентів.

— Панове! Я шалено за вами скучив і радий бачити кілька нових о-облич! — Рен здалось, що сірі очі зупинились саме на ній. — Хто не знає: звуся професор Діан Керн, і мені щиро байдуже, як ви будете до мене звертатися. Головне — не сплутайте з Діаною, ми навіть не родичі! О-отож сьо-огодні ми поговоримо… — він підняв обидві руки і стріпнув пальцями, — …про любов!

Більшість присутніх в аудиторії застогнала.

Викладач же непомильно пробіг поглядом по рядах і кивнув до Рен.

— Ви, новенька! Хо-одіть-но сюди!

Студенти дивились на професора з напругою та підозрою, ніби чекали від нього нападу. Переборюючи острах, яким вона заразилась від інших, Рен спустилася до кафедри. Зблизька здалося, що варто Кернові торкнутись когось своїми вузлуватими пальцями — і той негайно вкриється інеєм.

Професор наказав Рен простягти руку.

— Завдання про-осте: робота в парах, — безтурботно вів далі він. — Один ламає руку іншому. По черзі, звичайно. Спосіб на вибір. Я тимчасово послаблю ліміт ваших сил — тільки в межах аудиторії. Не бійтеся, новенькі! Після