Завтра будуть коти - Бернард Вербер

Я розвертаюся і дивлюся на себе у кімнатне люстро. Ось що таке бути богинею: пригадувати собі, що я — «все» і що все — у мені. А бути кішкою — це бути обмеженою своїм організмом.

Потираю очі і — на жаль, відмовившись від думки, що я є все — продовжую звичну розмову з сіамцем.

— Після такої поразки вони не наважаться більше сюди прийти.

— Наважаться, — відказує він.

— Ми знову їх подолаємо. У нас є Ганнібал.

— Їх буде більше, і нам не вдасться скористатися ефектом несподіванки.

— Ми все одно переможемо.

— Нам не можна більше тут залишатися, — наполягає він.

Піфагор помітно непокоїться. Я розумію, що він тепер наче сліпий, позбавлений точної інформації, яку йому забезпечувало Третє Око, і що його доступ до інтернету — такий самий наркотик, як котяча травичка для Фелікса.

Піфагор намотує кола.

— Треба знайти магазин телефонів, щоб взяти батарею, шнур і зарядку, — збуджено оголошує він. — А ще краще було б знайти акумуляторну батарею, яка працює на сонячній енергії, щоб не залежати від міських електричних джерел, які всі поступово вийдуть з ладу, якщо ще не вийшли.

— «Магазин телефонів»? Якщо ти поясниш мені, про що йдеться, думаю, я знайду, — каже Есмеральда, яка щойно прокинулася і вже готова прийти на допомогу.

Піфагор показує свій прилад на спині.

— Я знаю, де таке можна знайти. Їх багато на Єлисейських полях, — каже президентський кіт, що теж вже прокинуся.

— Можна піти з вами? — питаю.

— Ні, ти не підеш, Бастет, ти потрібна мені для іншої справи, — відказує Піфагор.

Він перестав метатися по кімнаті і взявся випльовувати грудки шерсті кожні п’ять хвилин, — отже, він дуже стурбований.

З почуття солідарності роблю те саме.

— Щойно ми відновимо зв’язок з інтернетом, нам треба буде знайти відповідне місце. Тепер ми маємо нові обов’язки, — нагадує він. — Треба провести усіх цих котів, які пішли за нами. Залишити їх там насолоджуватися ефемерною славою — це неминуча поразка.

Він досі не заспокоївся.

— Повернімося до нашого сховку в лісі, — пропоную я, підсуваючи йому трохи ікри, яка залишилася відучора.

— Нас легко заженуть у глухий кут, оточать і завалять своєю чисельністю.

— То ходімо за місто, прихопивши запаси їжі?

— Нам треба знайти таке місце, яке зможемо легко захищати від масованої атаки щурів.

Цілий вечір ми чекали на повернення Есмеральди і Вольфганга. Вони з’явилися доволі пізно і принесли в зубах те, що треба. Потім учотирьох ми під’єднуємо шнури, щоб зарядити батареї. Нарешті після довгих годин праці Піфагор може насолодитися доступом до свого Третього Ока. Не чекаючи ні секунди, він пірнає в інтернет. Ми всідаємося навколо і стежимо, але я знаю, що в цю мить він справді далеко, десь там, над нами, у вимірі, який пропонує цей магічний об’єкт, створений людьми.

— Знайшов, — повідомляє він нарешті.

Есмеральда, Вольфганг і я присуваємось ближче.

— Я шукав якесь місце в Парижі, де немає тунелів, підземок, метро чи каналізації. Це доволі вузьке місце, яке називається Лебединий острів.

— Острів?

— Так, острів посеред річки.

— Але ми не вміємо плавати! — вигукую я, дуже занепокоєна тим, що можу опинитися посеред води.

— Ми можемо туди потрапити через міст, таке місце значно легше захищати, ніж цілий квартал. Залишається дві проблеми. Передусім треба знайти спосіб транспортувати їжу на Лебединий острів, щоб тримати облогу. Далі нам слід знайти людину, яка знається на руйнуванні будинків, щоб підірвати мости, коли ми облаштуємося на острові.

— Ми вже стільки зробили самі! Ти не думаєш, що нам вдасться це зробити без допомоги людей?

— Не на цьому етапі. На жаль, я знаюся тільки на отриманні цифрової інформації, а на вибухах — ні.

— Наталі працювала на будівництві, я бачила, як вона підривала будинки.

— Чудово. Те, що треба.

— Я не знаю, де вона зараз.

— Можна знайти твою служницю завдяки твоєму нашийнику з сигналом, — каже Піфагор. — Він з’єднаний з її смартфоном, який має власний сигнал GPS. Сподіваюся, її телефон ще тримає заряд.

Він знову занурюється в інтернет і оголошує:

— Коти створили спільноту в західному лісі, а люди згуртувались у східному Венсенському лісі. Йдеться в основному про дітей і підлітків, які втратили батьків під час війни. Наталі приєдналася до цієї спільноти, у них є якісь засоби комунікації.

— Ти впевнений, що Наталі там?

— На яку стадію міжвидової комунікації з нею ти вийшла, Бастет?

— Мені часом вдаватися говорити до неї, — відповідаю я, й далі намагаючись справити на нього враження.

Звісно, це брехня.

— Прекрасно. З її допомогою ми створимо сховок на Лебединому острові.

— Ми справді не здатні це зробити без людей? — наполягає Вольфганг.

— Пацюків значно більше, і вони завжди відтворюватимуться швидше, ніж ми встигатимемо їх вбивати.

Я не дуже тішуся думкою, що доведеться перейти місто з заходу на схід, щоб відшукати мою служницю. Однак я добре розумію, що навіть якщо моя здатність передавати і її здатність приймати не достатньо розвинені, саме я більше пристосована провадити цю делікатну місію.

— Ти підеш зі мною, Піфагоре? Мені треба, щоб мене хтось супроводжував у пошуках Наталі.

— Ні, я організовую передислокацію нашої армії на Лебединий острів.

Я здивована тим, що він не став «прив’язанішим» до мене після того, що ми пережили разом, всього того, що розділили, всього того, що одне одному сказали.

— А як я потім приєднаюся до вас?

— Йди вздовж Сени. Є три острови: середній, острів Сен-Луї, великий, острів Сіти і маленький, Лебединий острів. Ти не помилишся.

— Я піду з тобою, — каже Есмеральда. — Удвох ми будемо сильніші.

— Я теж можу піти з тобою, — пропонує Вольфганг. — Нам буде добре втрьох.

— Ні, я піду сама! Есмеральдо, якщо ти справді хочеш мені допомогти, краще годуй Анжело, поки мене не буде.

Піфагор підходить до мене:

— Дуже добре, в такому разі — зміна планів. Есмеральда і Вольфганг наглядатимуть за бункером разом з нашою невеликою армією котів, а я складу тобі компанію в прогулянці до Венсенського лісу.

Отже досить було мені пригрозити, що піду сама, щоб він пішов зі мною… Наче він справді забув про наші обійми. Піфагор мене бентежить. Мені здається, йому соромно, що він мені піддався. Якщо тільки він не боїться закохатися в мене.

Я ніколи не збагну чоловічої статі. До того ж, пощастило натрапити на справді «складного».

23. Околиці

Пригода починається, як тільки ми виходимо з палацу.

Моє колишнє життя (з червоними подушками, сухим кормом, телевізором, мисочкою для води, Феліксом) здається таким далеким. Перед