Завтра будуть коти - Бернард Вербер
У мене ніколи не було таких відчуттів.
Екстаз.
В очах почервоніло.
Забуваю, хто я. Забуваю все. Зливаюся з Піфагором. Я стаю Піфагором, а він стає мною. Ми утворюємо єдину істоту з вісьмома лапами і двома головами, загорнуту в тканину.
Він міняє позицію і бере мене «нормально», заходячи ззаду. Я відчуваю задоволення, яке дуже відрізняється від попереднього. Він ричить, кусає мене дужче в іншому місці шиї, я нявчу ще сильніше. Усвідомлюю, що Піфагор — зв’язковий між світом людей і котів навіть у своїй манері кохатися. Ми паруємося багато разів, і щоразу піднесення стає швидшим і піднімає мене все вище до неба.
Червоний серпанок перед очима міниться — стає помаранчевим, жовтим, білим, брунатним, чорним.
І тут мене осяяло.
Усе в мені — лише часточки матерії, розділені порожнечею. Я складаюся з порожнечі. І з тої енергії, що сполучає часточки. Саме це робить мене мною, цілісною формою, а не розсіяною хмарою.
А забезпечує розташування цих незначних порошинок у просторі — лише… думка, моя думка про себе саму.
Саме ця думка утримує мою цілісність, надає тої фізичної форми, яку бачать інші. Моя думка про себе дає мені змогу не просочуватися у ґрунт, не змішуватися з атомами решти світу.
Я — лише думка. Але я так у неї вірю, що змогла переконати інших, що існую як окремішня істота.
Я думаю, що я єдина.
Я думаю, що я унікальна.
Отже, я — унікальна.
Насправді я є… тим, чим, на мою думку, я є.
Ось воно, осяяння цієї особливої миті:
«Я Є ТИМ, ЧИМ, на мою думку, Я Є».
Я заручниця історії, яку сама собі розповідаю про себе саму.
Але мене більше збуджує інша думка:
«Я МОЖУ БУТИ ЧИМОСЬ БІЛЬШИМ».
Якщо я засумніваюся, якщо наважуся уявити, якщо припущу, що можу бути чимось значно більшим, ніж «просто я», якщо повірю, що мене двоє, щось на зразок сполуки Піфагора і Бастет, я розширюся. І я можу розростися аж до розуміння, що моє тіло є тільки відправною точкою, обмежена індивідуальність здатна розширитися до безмежності, щоб охопити все. Я можу бути… всесвітом у всій його повноті.
Ось моя третя думка:
«Я — БЕЗМЕЖНІСТЬ».
Екстаз. Ці слова викликають запаморочення настільки сильне, що як тільки воно виринає, я його відштовхую і ховаюся у вузькій заспокійливій в’язниці свого тіла. Мій розум повертається до мене. Моя думка обмежується імпульсами відчуттів і тіла. Я ще не готова стати «безконечністю». Я лише окремішня особа, це правда. Кішка. Звичайна кішка, яка пережила мить дивного усвідомлення, мить магічну, але ефемерну. Я згадую, що я лише…
— Бастет… Бастет!
Хтось мене кличе. Хтось до мене звертається. Розплющую очі.
— Я злякався, подумав, що ти вмерла, — каже Піфагор.
— Ні… У мене був… Я нарешті щось зрозуміла. Але мене це трохи налякало. Я не думала, що це можливо. Я ще не готова до такої приголомшливої інформації.
Він уважно на мене дивиться, але, здається, не розуміє, про що я. Виснажені, тремтливі, ми повлягалися поруч, горілиць.
— Розуміння справило на тебе неабияке враження! Що ж ти зрозуміла?
— Що ми — порожнеча, зібрана докупи нашою думкою про нас.
Він перевів подих.
— Цікаво.
— Думка надає цьому «ніщо» поставу якогось тіла і відчуття, що ти є індивідом. І ми віримо, що з цією особою, яка насправді є… тільки думкою, щось «відбувається». Але достатньо відчути себе чимось більшим, ніж те, що огортає наша шкіра, щоби стати безконечним. Насправді ми є тим, чим ми думаємо, що є.
— Ти мене вражаєш, — зізнається Піфагор.
— Зазвичай це ти мене вражаєш.
— Може, ми створені, щоб доповнювати одне одного?
Чую, як у сусідній кімнаті кохаються Вольфганг і Есмеральда.
— У нас є послідовники, — зауважую.
— Кохання — це заразна хороба, — каже Піфагор. Що більше стає тих, хто кохається, то більше тих, хто хоче це робити.
Крізь стіну чути, як Есмеральда теж кричить від задоволення.
Згодом сусіди приєднуються до нас. Вольфганг йде до невеликої шафки — холодильника. Він тисне на ручку, і перед нами на поличках відкриваються численні баночки. Вибирає одну, наповнену чорними зернятками.
— Що це? — з недовірою питаю я.
— Ікра, — відповідає Піфагор. — Це риб’ячі яйця.
Вони маленькі, круглі й чорні. Я думала, що риб’ячі яйця білі. Обережно нюхаю: пахне гарно. Занурюю лапу в маленьку баночку і підношу до кінчика язика. Смакую. Маленькі кульки тріскають на зубах, з них витікає смачний масний і солоний сік. Смакове відчуття від цього продукту цілком нове. Це краще, ніж сухий корм. Беру знову. Що більше його їм, то більше мені подобається цей дуже особливий смак. Ніколи не куштувала такої смакоти.
Піфагор також насолоджується чорними яйцями, і незабаром ми всі прицмокуємо язиком від цього вишуканого людського харчу.
Обожнюю ікру! Я хочу їсти тільки це.
Облизую губи.
Пишаюся тим, що я кішка, і тим, що я зробила.
Пишаюся тим, що я зрозуміла те, що зрозуміла: усе пов’язане зі всім, а межі матерії є лише суб’єктивними віруваннями.
Коли ж настав день, ми заснули всі четверо на одному ліжку, згорнувшись клубочком, з присмаком ікри в роті та спогадом про фантастичну битву за Єлисейські поля.
Я щаслива.
Я люблю Піфагора.
Я люблю себе.
Я люблю ікру.
Я люблю Всесвіт.
22. Переїзд табору
Хтось кладе лапу мені на око. Хтось гризе мене за вухо. Це не додає мені бажання прокинутися. Потім хтось прилипає до моїх пипок. Незграбний, як завжди, Анжело. Я геть про нього забула. Хтось привів його сюди, коли ми спали.
Я врешті розплющую очі й присуваю його ближче.
Надворі ніч, і я зауважую, що знову не помітила, як надійшов вечір.
Піфагор вже встав. Він сидить коло вікна і милується Єлисейськими садами.
— У мене дві новини: гарна і погана, — каже він, не обертаючись. — Гарна: оскільки жоден з нас не захворів, роблю висновок, що у нас імунітет до тої нової чуми, яка вражає людей. Ми можемо сміливо битися з пацюками.
— А погана? — питаю я, вивільняючись від Анжело.
— Батарея мого смартфона сіла, у мене більше немає доступу до інтернету. Останнього разу, коли я скористався Третім Оком, довідався, що ті щури, які вижили після битви, згуртувалися і шукають підкріплення. Тепер я не знаю, що вони роблять, які у них плани, але вони точно прагнуть реваншу.
Підступаю до нього, але поводжуся стримано.
Мені дивно розмовляти
