Завтра будуть коти - Бернард Вербер

лев, але маю здібності войовниці, які ожили під впливом Ганнібала. Вивіряю свої удари, б’юся так, як ніколи раніше. Гризу, проштрикую, роздираю. Супроводжую кожен удар різким нявчанням. Одному зі щурів вдається вчепитися мені в спину: качаюся по землі, хапаю його і вгризаюся йому в морду. Інший пацюк гризе мій хвіст — доручаю його Ганнібалові, який роздирає його одним ударом лапи.

Навколо мене немає жодного кота. Мертвих щурів усе більшає. Дехто з них відступає. Тоді їхній вожак Камбіс свистить, цей свист відрізняється від попередніх, його хором підхоплюють інші пацюки. Ті, що вижили, моментально припиняють битву і кидаються навтьоки.

— За ними! — нявчу на все горло.

Невеликий загін слухається мене. Ми нищимо найповільніших, що плентаються позаду, і наздоганяємо розбиту армію.

Посеред зграї помічаю вожака. Хочу його схопити, але він оточений охороною. Ми врешті-решт опиняємося на великій площі — згодом Піфагор скаже мені, що це площа Згоди, — і Камбіс опиняється в кількох метрах від моїх кігтів.

Я прагну цієї перемоги, щоб завоювати собі винятковий статус.

Бо та, що переможе короля щурів, може претендувати на місце королеви котів.

Кидаюсь за ним. Він мені потрібен.

Есмеральда спостерігає за ситуацією і теж біжить за ним. Бракувало тільки, щоб вона стала першою!

Я майже схопила його, коли зграя щурів вискочила на міст. Перш ніж я встигаю зреагувати, пацюки поспішають до сірої течії річки.

Сповільнюю крок. Я не полізу у воду. Це межа моєї войовничості. Це перешкода для більшості моїх побратимів. Кілька відважних котів, які стрибають за ними, гинуть від їхніх зубів або просто тонуть.

Розчаровано зітхаю, але відчуваю полегшення, що ми не програли першої битви. Наша котяча армія перемогла.

Ми дуже стомлені.

Ганнібал, наш герой, отримав кілька подряпин. Всі коти оточили його, а зачаровані кішки муркочуть і нявчать від задоволення, і горнуться до нього.

Муркочу, інші коти підхоплюють.

— Ми перемогли!

Муркоче навіть Ганнібал, потужним басом, від якого у нас всередині все вібрує.

Люблю перемогу.

Сотня котів з-поміж тих нерішучих, що не пішли за нами, прибула на підкріплення. Після битви…

Я спробувала їх відігнати, але наші загони мають стати якомога чисельнішими. Демонструючи при нагоді свій авторитет, дозволяю їм, хоч вони і не брали участі в битві за Єлисейські поля, поживитися нашими переможеними ворогами. Я ж не мала натхнення їсти. Надмірні емоції відбили мені апетит.

Піфагор підходить і відводить мене вбік.

— У тебе є симптоми чуми? — питає він. — Запаморочення, припливи тепла, тремтіння? Ми контактували з пацюками, не знаючи, чи чума, яку вони переносять, згубна й для нас.

Прислухаюся до свого тіла, та не зауважую жодної ознаки кволості. Життєва енергія циркулює моїм організмом з достатньою силою.

— Почуваюся прекрасно, — відповідаю.

— Треба ще трохи зачекати, — зм’як він, — все ще існує ризик, яким не можна нехтувати, що ми можемо також заразитися.

— Якщо помру зараз, то принаймні з відчуттям, що пережила неймовірну мить.

Вольфганг провів Ганнібала до бункера, і той погодився вибити отвір в стіні поруч із броньованими дверима, над яким трудились гризуни.

Лев роздирає лапами бетон, уже достатньо стоншений щелепами сотень щурів. Він підступав кілька разів, і нарешті його лапа пробила сіру стіну, наче пап’є-маше.

Крізь отвір видніється темна кімната. Нам світла не треба, у нас є нюх. Усе чисто. Найменшого запаху смерті, хвороби чи гниття. Витає запах антисептика, крізь який пробивається аромат свіжих харчів.

Усе було старанно запаковане в мішки, ящики, коробки, пляшки. Розширюючи максимально зіниці та використовуючи жалюгідне світло червоних ламп, що вказують розміщення дверей, помічаю пляшки з молоком, мішки з борошном, консерви з паштетом. Незабаром сюди сходяться всі коти, накидаються на кришки, які врешті піддаються, і влаштовують учту.

Піфагор, однак, не бере участі в цьому.

Ми дивимося одне на одного, я нявчу.

Він мене зрозумів. Ми тремося щоками, мордами, носами, і після коротких пестощів та муркотіння мені здається, що він почав краще до мене ставитися.

— Не тут, — кидає він.

Піднімаємося сходами, що ведуть до Єлисейського палацу. Минаємо численні коридори і просторі кімнати (як мені хочеться навчитися стрибати на ручки і розумно використовувати вагу свого тіла, щоб відчиняти двері). Простір наповнений позолотою, гобеленами, картинами, витонченими меблями. Підлога вкрита м’яким барвистим килимом.

Нарешті Піфагор показує кімнату з ліжком, засланим золотистою тканиною.

— Я знайшов це місце в інтернеті. Хочу кохатися з тобою тут, на ліжку з балдахіном, яке належить Президентові Республіки, — каже він.

Ми бавимося на матраці, борюкаємося, дражнимося, покусуємо одне одного, наче кошенята. Він запрошує мене у сховок зі призбираної тканини, що утворює щось схоже на намет. Пробує поцілувати мене, як це роблять люди, і вкладає язик до мого рота. Спочатку мені огидно, а потім відчуваю приємність. Знову наслідуючи людей, він пестить мої пипки і обіймає передніми лапами.

Я дозволяю йому це робити.

Показую йому свій задок, але замість того, щоб оволодіти мною зверху, він пропонує кохатися животом до живота. Він не перестає мене гладити і цілувати, ніби людина.

Єдине, що він робить справді по-котячому, — переплітає свій хвіст з моїм, утворюючи сіро-біло-чорну косу.

Він облизує і обнюхує все моє тіло. Кожен дотик його язика збуджує в мені хвилю задоволення.

Найгірше те, що він не поспішає, перетворюючи попередні пестощі на справжнє випробування.

— Давай! — благаю.

Але він далі грається, пестячи мене, вилизуючи, обнюхуючи, торкаючись мене, не починаючи проникнення. Усе моє тіло на межі нервового зриву. Найлегший дотик його лапи дарує насолоду.

— Візьми мене, негайно! — нявчу.

Але він не слухає, йому, здається, подобається мене мучити. Фелікс забував про вступні пестощі, був надто швидкий у процесі; тепер я знаю, що Піфагор — його протилежність. Я втрачаю терпець.

Усе це мені здається надто революційним.

Але він діє поступово.

Він поволі один за одним руйнує мури моєї оборони.

Він цілує мої повіки, притискає мене до ліжка. Я більше не можу.

Нарешті він входить в мене, і можливо тому, що я надто довго чекала, а може тому, що була здивована цією дивною манерою поєднувати тіла животом до живота, відчуваю, як стрімко отримую насолоду.

Мій спинний мозок стає фонтаном світла, що здіймається до голови і вище, і вибухає зоряним дощем.

Я вібрую, тремчу, ціпенію.

Я ще повна щойно пережитих неймовірних емоцій.

Небезпека, битва, Ганнібал, музика Каллас, страх і задоволення від битви, радість від того, що вижила, ліжко з балдахіном, шовкова золотиста тканина, довгі прелюдії, від яких закипають нерви, — усе робить цю мить магічною. Відчуваю його плоть в мені, і коли він сильно