Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

З верхівки сусіднього пагорба Форд Префект і Артур Дент оглядали жахливу картину, часткою якої їм стати зовсім не хотілося.

– Кепські їхні справи, – промимрив Артур.

Форд поводив палицею по землі й стенув плечима.

– Треба сказати, вони знайшли дуже цікавий розв’язок проблеми, – сказав він.

– І чому це люди ніяк не навчаться жити разом у мирі і гармонії? – сказав Артур.

Форд голосно і нещиро засміявся.

– Сорок два! – вигукнув він, злостиво посміхнувшись. – Ні, не сходиться. Не звертай уваги.

Артур глипнув на нього, як на божевільного, і не спостерігши нічого, щоб свідчило про протилежне, усвідомив, що можна зовсім небезпідставно допустити, що той справді з’їхав з глузду.

– Як ти гадаєш, що буде з ними усіма? – запитав він за хвилю.

– У безконечному Всесвіті може трапитися все що завгодно, – сказав Форд. – Вони можуть навіть вижити. Дивно, але так воно і є.

В його очах загорілися допитливі іскорки, коли він оглядав навколишні пейзажі. Потім він знову перевів погляд на картину страждань, яка відкривалася внизу.

– Я гадаю, якийсь час вони протримаються, – сказав він.

Артур пильно подивився на нього.

– Чому ти так кажеш? – запитав він.

Форд стенув плечима.

– Просто здогад, – сказав він, і вираз його обличчя свідчив, що він більше не хоче відповідати на запитання.

– Поглянь, – несподівано озвався він.

Артур простежив, куди той показував пальцем. Внизу по рівнині серед цього мурашника, який розповзався в різні боки, рухалась якась постать, а краще сказати, накульгувала і ледь повзла. Здавалося, вона щось несе на плечі. Ця людина падала і підводилась, знову падала і знову підводилась.

Здавалося, що цей чолов’яга, наче п’яний, розмахує чимось, привертаючи їхню увагу. Через кілька хвилин він припинив свої зусилля і звалився з ніг як підкошений.

Артур так і не зміг збагнути, що це йому нагадує.

– Кінокамера, – сказав Форд. – Бідолаха знімає історичний момент.

– Ну, я не знаю, як ти, – знову через хвилю озвався Форд, – але з мене уже досить.

Деякий час він сидів мовчки.

Через хвилю Артурові здалося, що його слова потребують пояснення.

– Гм, коли ти кажеш, що з тебе уже досить, то що саме ти маєш на увазі? – запитав він.

– Хороше запитання, – сказав Форд. – Не можу знайти нічого, крім мовчанки.

Обернувшись через плече, Артур побачив, що той крутить ручки на маленькій чорній скриньці. Форд уже встиг пояснити Артурові, що ця скринька – Субефірний сенсоматик, але у відповідь на пояснення Артур просто неуважно кивнув головою і не став прислухатися. Для нього Всесвіт все ще ділився на дві частини – Земля і все інше. Якщо Земля була знищена для того, щоб покласти на її місці гіперпросторову магістраль, то це означало, що його погляд на речі став дещо перекошений, однак Артур чіплявся розумом навіть за цю перекошеність, яка залишалася останньою ниткою, що зв’язувала його з домівкою. А Субефірний сенсоматик певно належав до категорії “усе інше”.

– Як з козла молока, – сказав Форд, струшуючи приймач.

“Молоко, – подумав Артур, апатично споглядаючи первісну природу навколо себе, – я б віддав усе на світі за склянку молока з Землі”.

– Чи ти можеш повірити, – з відчаєм сказав Форд, – що в радіусі кількох світлових років навколо цієї забутої Богом діри немає жодних сигналів? Ти чуєш, що я кажу?

– Що? – запитав Артур.

– Ми попали у халепу, – сказав Форд.

– Та невже? – сказав Артур.

Для нього це була вже дуже давня новина.

– Доки ми нічого не спіймаємо цим приймачем, – сказав Форд, – наші шанси вибратися з цієї планети дорівнюватимуть нулеві. Можливо, магнітне поле планети утворює химерний ефект стоячої хвилі. В такому випадку ми повинні ходити і ходити, поки не знайдемо район впевненого прийому. Ходімо?

Він підхопив свої манатки і попростував далі.

Артур глянув на підніжжя пагорба. Чоловікові з кінокамерою вдалося звестися на ноги саме вчасно, щоб зняти свого колегу, який безсило простягнувся долі.

Артур вирвав травинку і подався вслід за Фордом.

РОЗДІЛ 27

– Я сподіваюся, ви добре пообідали? – запитав Зарнівуп у Зафода і Тріліан, коли ті матеріалізувалися на капітанському містку зорельота “Золоте серце” і лежали відсапуючись на долівці. Зафод розтулив кілька очей і сердито втупився в нього.

– Це знову ти, – презирливо пирхнув він. Він звівся на ноги і пішов шукати стільця, щоб упасти на нього і розслабитися. На очі йому потрапив один стілець – він упав на нього і розслабився. – Я ввів у комп’ютер Координати неймовірності, які відповідають меті нашої мандрівки, – сказав Зарнівуп. – Незабаром ми будемо на місці. А тим часом ви можете відпочити і підготуватися до зустрічі.

Зафод не відповів нічого. Він знову підвівся, маршовим кроком підійшов до шафки, з якої видобув пляшку старого Джанкс спіріту. Рідина забулькала у горлі.

– А коли це буде зроблено, – розлючено сказав Зафод, – то й по всьому, так? І я буду вільний робити те, що в біса мені заманеться, лежатиму на пляжі і таке інше?

– Це залежить від того, що нам дасть зустріч, – сказав Зарнівуп.

– Зафоде, хто цей чоловік? – з тремтінням у голосі запитала Тріліан, насилу зводячись на ноги. – Що він тут робить? Чому він на нашому кораблі?

– Він – дурень з дурнів, – пояснив Зафод, – який хоче познайомитися з людиною, яка править Всесвітом.

– Ось воно що, – сказала Тріліан, узявши пляшку у Зафода і пригощаючись з неї, – отже, він кар’єрист.

РОЗДІЛ 28

Найбільша проблема – а радше одна з найбільших проблем, бо таких існує кілька – серед інших значних проблем, пов’язаних з керівництвом людьми, полягає в тому, щоб знайти когось, хто ними керуватиме; або либонь у тому, щоб знайти того, хто настільки вдатен, щоб люди дозволили йому керувати собою.

Підсумовуючи: загальновідомо, що