Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

ще інших, які говорять, що прилетіли з дуже далеких країв. Білих кораблів ніколи не було. Можливо, за певних обставин шість невеликих чорних кораблів можуть видаватися одним білим. Можливо, мені б не зашкодила чарка віскі. Так, схоже на те.

Він підвівся, знайшов чарку, яка лежала на долівці поруч з матрацом.

Він відміряв віскі з пляшки і знову сів.

– Можливо, якісь інші люди хочуть зустрітися зі мною, – сказав він.

Зореліт “Золоте серце” стояв за сто ярдів від хижі і по ньому барабанив дощ.

Прочинився люк і з нього вийшли три постаті, вони втягнули голови в плечі, ховаючи обличчя від дощу.

– Он там? – Тріліан перекричала шум дощу.

– Так, – відповів Зарнівуп.

– У тій халупі?

– Так.

– Дива, та й годі.

– Але ж це така глушина, – сказала Тріліан. – Ми напевно заблукали.

Хіба можна правити Всесвітом з такої халупи?

Вони кинулися крізь зливу і добігли до дверей уже зовсім мокрі. Вони постукали у двері. Вони тремтіли.

Двері відчинилися.

– До мене? – спитав чоловік.

– Е, пробачте, – сказав Зарнівуп, – але у мене є підстави вважати...

– Це ви правите Всесвітом? – перебив його Зафод.

Чоловік усміхнувся йому.

– Я намагаюся цього не робити, – сказав він. – Ви змокли?

Зафод ошелешено подивився на нього.

– Змокли? – вигукнув він. – Хіба не видно, що ми змокли?

– Це я так бачу, – пояснив чоловік, – але ви, може, почуваєте себе зовсім інакше. Якщо ви вважаєте, що у теплому приміщенні ви підсохнете, то краще заходьте.

Вони зайшли.

Вони опинилися у маленькій хижі і стали роззиратися навколо – Зарнівуп з огидою, Тріліан з інтересом, Зафод із вдоволенням на обличчі.

– Агов, е... – сказав Зафод, – як вас звати?

Чоловік підозріло подивився на них.

– Я не знаю. А що, у мене повинно бути ім’я? Як на мене, то дивно давати ім’я клункові невиразних сенсорних відчуттів.

Він запропонував Тріліан сісти в крісло. Сам він притулився на бильці крісла, Зарнівуп сперся ліктями на стіл, а Зафод простягнувся на матраці.

– Ось тобі й маєш! – вигукнув Зафод. – Ложе владаря! – своїм вигуком він сполохав кота.

– Послухайте, – сказав Зарнівуп, – я повинен задати вам декілька запитань.

– Гаразд, – люб’язно відповів чоловік, – якщо хочете, можете заспівати моєму котові.

– А йому це сподобається? – запитав Зафод.

– Ви краще у нього запитайте, – відповів чоловік.

– А він розмовляє? – здивувався Зафод.

– Я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь розмовляв, – відповів чоловік, – але на мою пам’ять не можна покладатися.

Зарнівуп видобув з кишені якісь нотатки.

– Гаразд, – сказав він, – це ж ви правите Всесвітом, чи не так?

– Звідки мені знати, – відповів чоловік.

Зарнівуп зробив позначку на папері.

– Скільки часу ви цим займаєтеся?

– А, – кивнув чоловік, – це питання стосується минулого, правда?

Зарнівуп спантеличено витріщився на нього. Він сподівався зовсім іншого.

– Так, – відповів він.

– Звідки я можу знати, – сказав чоловік, – що минуле це не фікція, яка виникає внаслідок розбіжностей між моїми теперішніми фізичними відчуттями і станом моєї свідомості?

Зарнівуп не зводив з нього очей. Над його вимоклим одягом почала підніматися пара.

– Ви на усі запитання отак відповідаєте? – поцікавився він.

Чоловік не забарився з відповіддю.

– Я говорю те, що, на мою думку, варто сказати, коли я вважаю, що чую, як люди щось кажуть. Більше нічого не можу додати.

Зафод розреготався.

– За це й вип’ємо, – сказав він і видобув пляшку Джанкс спіріту.

Він скочив на рівні ноги і простягнув пляшку правителеві Всесвіту, який із задоволенням узяв її.

– Чудово, великий правителю, – сказав Зафод, – так і кажіть, як воно є.

– Ні, зачекайте, – сказав Зарнівуп. – Адже до вас прилітають люди, правда? На зорельотах...

– Гадаю, що так, – відповів чоловік і передав пляшку Тріліан.

– І вони просять вас, – продовжував Зарнівуп, – ухвалювати для них якісь рішення? Про життя людей, про планети, про економіку, про війни, про усе, що діється у Всесвіті?

– Де, де? – запитав чоловік. – Що ви маєте на увазі?

– Там! – вигукнув Зарнівуп, вказуючи на двері.

– Але як ви можете знати, що там щось є за дверима? – ввічливо запитав чоловік. – Вони ж зачинені. По даху гримотів дощ. Всередині хижі було тепло.

– Але ж ви знаєте, що за ними весь Всесвіт! – закричав Зарнівуп. – Ви не маєте права хитрувати і уникати відповідальності, стверджуючи, що у вас її немає.

Правитель Всесвіту надовго замислився, а Зарнівуп тим часом тремтів від люті.

– Ви дуже впевнені в істинності ваших фактів, – нарешті відповів він. – Я б не міг довіряти мисленню людини, яка приймає існування Всесвіту – якщо такий і існує – на віру.

Зарнівуп все ще тремтів, але не проронив ані слова.

– Я можу вирішувати тільки у моєму власному Всесвіті, – спокійно вів далі чоловік. – Мій Всесвіт – це мої очі і вуха. Усе інше – не більше, як здогад.

– Невже ви ні у що не вірите?

Чоловік стенув плечима і підняв з долівки кота.

– Я не розумію, про що ви говорите, – сказав він.

– Невже ви не розумієте, що рішення, які ви приймаєте тут, у цій халупі, впливають на життя і долю мільйонів людей. Це ж зовсім неправильно!

– Я не знаю. Я ніколи не зустрічав людей, про яких ви говорите. І ви, наскільки я розумію, теж ні. Вони існують тільки у словах, які ми чуємо. Це ж безглуздя говорити, що ви знаєте, що діється з іншими людьми. Якщо вони існують, то тільки їм про це і відомо. Кожен з них має свій власний Всесвіт завдяки очам і вухам.

Тріліан