Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс
А летіли вони вже купу літ із шаленою швидкістю. Зараз він уже й не пригадає, з якою саме. Здається, вона наближалася до швидкості чогось там або ж була втричі більшою ніж це щось, як там його. Однаково, аж дух перехоплює. Він втупився в яскравий небосхил за кормою корабля, наче намагаючись щось відшукати там очима. Так повторювалося кожних кілька хвилин, але він ніколи так і не побачив того, чого шукав поглядом.
Втім, він і не дуже переймався. Науковці свого часу дуже наполягали, що усе відбуватиметься – комар носа не підточить – за умови, якщо ніхто не панікуватиме і кожен виконуватиме свою роботу належним чином.
Він не панікував. Як на нього, то усе йшло прекрасно. Він торкнувся спини великою намиленою губкою. І тут згадав, що почувався щойно трохи роздратованим через щось. Але про що ж ішлося? Легеньке покашлювання привернуло його увагу до того, що його перший помічник все ще стоїть поруч із ним.
Хороший хлопець цей Номер Перший. Скажімо, не найкращий, та й має клопіт із зав’язуванням шнурків на черевиках, проте з нього цілком путній помічник. Капітан не був з тих, хто дозволить собі жартома копнути когось, хто саме намагається зав’язати шнурки на черевиках, дарма, що це забирає у нього доволі часу. Не те, що цей відразливий Номер Другий, що снує по всьому кораблі, натирає до блиску ґудзики і щогодини преться доповідати: “Корабель продовжує летіти, капітане”, “Ми дотримуємося курсу, капітане”, “Рівень кисню в нормі, капітане”. “Та облиште”, – незмінно відповідав капітан. Ага, ось воно, саме це його й роздратувало. Він подивився на Номера Першого.
– Так, капітане, він щось там кричав про полонених...
Капітан обміркував почуте. Скидалося на нісенітницю, але він ніколи не ставав на перепоні своїм підлеглим.
– Що ж, можливо якийсь час він почуватиметься щасливим, – сказав він. – Йому завжди бракувало полонених.
Форд Префект і Артур Дент чвалали безконечно довгими коридорами корабля. Номер Другий гордо простував за ними, кидаючи вряди-годи застереження про зайві рухи чи спроби щось вимудрувати. Здавалося, вони вже минули принаймні милю все тих же гессенських гобеленів. Нарешті вони добралися до великих сталевих дверей, які відсунулися, коли Номер Другий прокричав якусь команду.
Вони зайшли.
Форда Префекта і Артура Дента зовсім не вразив сферичний купол п’ятдесяти футів у діаметрі над капітанським містком, через який можна було спостерігати яскраве зоряне поле – не він був найпримітнішою особливістю рубки управління: для тих, котрі мали нагоду пообідати у ресторані на краю Всесвіту, такі дива були банальними. Не стала для них дивовижею і гора приладів, нагромаджених під вигнутою стіною. Як на Артура, то він звик саме до такого традиційного зображення внутрішнього вигляду космічних кораблів у кінофільмах. А Фордові зореліт видався ну геть застарілим: це тільки підтвердило його підозри, що з демонстраційного корабля “Небезпечної зони” вони потрапили принаймні на мільйон, якщо не на два мільйони років ближче до свого власного часу.
А отетеріли вони, побачивши ванну.
Ванна стояла на шестифутовому п’єдесталі з грубо обтесаної брили діаманту чистої води і відзначалася такою помпезністю у стилі бароко, яку можна зустріти хіба що у Максімегалонському музеї витворів хворої уяви.
Замість того, щоб у північну пору добропристойно поховати у невідомій могилі кишкоподібні хитросплетіння водопровідних труб, їх оздобили золотим листом; а крани і пристосування для душу своїм виглядом примусили б здригнутися навіть готичну горгулью.
Височіючи у центрі капітанського містка зорельота, ванна була тут зовсім не на своєму місці, і Номер Другий підходив до неї з насупленим обличчям людини, яку зовсім непотрібно переконувати у цьому.
– Насмілююсь доповісти, капітане, – гаркнув він крізь зціплені зуби: дуже важкий трюк, але у нього було досить часу для самовдосконалення.
Над краєм потворної ванни з’явилося широке добродушне обличчя і така ж добродушно-пухкенька рука у мильній піні.
– А, це ви, Номере Другий, – сказав капітан, привітно помахуючи губкою, – як вам ведеться?
Номер Другий витягнувся струною що було сили, наче намагаючись перевершити самого себе.
– Я привів двох полонених, яких виявив у морозильній камері номер сім, сер! – продзявкав він.
Артур і Форд збентежено прокашлялися.
– Е-е... добридень, – привіталися вони.
Капітан відповів їм сяючою посмішкою. Отож Номер Другий справді захопив двох бранців. “Молодець, – подумав капітан, – приємно, що хлопчина займається тим, до чого найбільш вдатний”.
– О, привіт вам, – сказав він їм. – Вибачайте, що я не підводжуся. Я тут ванну приймаю нашвидкоруч. Що ж, усім джинан тонікс. Зазирни-но до холодильника, Номере Перший.
– Слухаюсь, сер.
Дивна річ, та ще й така, що ніхто не знає, наскільки серйозно потрібно до неї ставитися, але справа в тому, що приблизно 85 відсотків відомих світів Галактики, примітивні вони чи високорозвинені, винайшли напій, який називається джинан тонікс, або джи-Н-Н-Т-Н-ікс, або ж джинонд-о-нікс, і ще тисячі інших різновидів однієї і тієї ж фонетичної конструкції. Самі напої дуже відрізняються один від одного: від сіволвіанського “чінантомнігзу”, який є звичайнісінькою водою, що її подають підігрітою до температури ледь вищої за кімнатну, до гаграканського “джин-ентоніксу”, який і бика запросто звалить з ніг. І окрім того, що їхні назви звучать подібно, ці напої об’єднує та особливість, що усі вони були винайдені й отримали свої назви ще до того, як ті світи, з яких вони походять, вийшли на контакт з іншими космічними цивілізаціями.
Який висновок можна зробити з цього факту? Він існує сам по собі, окремо від інших явищ. Що ж стосується всіляких теорій структурної лінгвістики, то він не вкладається в жодну з них. І все-таки постійно нагадує про себе. Сивочолі лінгвісти лютяться, коли молоді структурні лінгвісти беруться за цю проблему. Молодих структурних лінгвістів вона неабияк збуджує, і ті просиджують ночі за столом, переконані, що наблизилися до чогось
