Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс
Альголь – зоря чистенька,
На Бетельгейзе стільки краль:
Як глянеш – серце тенькне;
Яке захочеш, те й дадуть
Вони тобі кохання...
Але скажу: “Не полечу!” –
Тобі я без вагання.
Хор:
Бери мене! Тягни мене!
Телепортнемось в космос...
Але скажу: “Не полечу!”
І вшосте, й всьоме, й ввосьме.
На Сіріусі золоті
Міста й трава-отава...
“Та хай іде до всіх чортів
Хто кличе мене на Тау.
Чи долом помандрую я,
Чи, може, ще й горою,
Але мене ти не тягни –
Не полечу, герою!
Хор:
Бери мене! Тягни мене!
Та ти здурів, небоже!
До смерті краще вік просплю,
Бо ж вештатись – негоже!
А інший шлягер був у них куди коротший:
Телепортнулись – Рон, Сід, я
Та Меггі білолиця.
Рон серце Меггі запопав,
Я ж – Сідові сідниці.
Артур відчув, як хвилі болю потроху відступають, хоча глухе рівномірне гупання не вщухало. Поволі і обережно він підвівся.
– Ти чуєш це глухе рівномірне гупання? – запитав його Форд Префект.
Артур крутнувся і захитався. До нього наближався блідий, з червоними очима Форд Префект.
– Де ми? – видихнув Артур.
Форд озирнувся навколо. Вони стояли у довгому вигнутому коридорі, обидва кінці якого ховалися від очей. Зовнішня сталева стінка – яку пофарбували відразливим блідо-зеленим кольором, звичним для шкіл, лікарень та притулків для божевільних, де він допомагає тримати в шорах тамтешніх пожильців, – вигиналася над їхніми головами і сходилася з внутрішньою перпендикулярною стінкою, яка, як це не дивно, була вкрита темно-брунатними гессенськими гобеленами. Долівка була встелена темно-зеленою ребристою гумою.
Форд підійшов до дуже товстої, ледь прозорої панелі в зовнішній стінці.
Вона складалася з кількох шарів, однак через неї можна було побачити тьмяний блиск дальніх зірок.
– Я гадаю, ми опинилися на борту якогось зорельота, – сказав він.
З віддаленого кінця коридора почулося глухе рівномірне гупання.
– А Тріліан? – знервовано запитав Артур. – А Зафод?
Форд стенув плечима.
– І сліду немає, – відповів він, – я вже шукав. Вони можуть опинитися будь-де. Незапрограмована система телепортації може закинути хтозна куди на багато-багато світлових років. Судячи з того, як я себе почуваю, слід думати, за плечима ми залишили справді дуже великий шмат дороги.
– А як ти себе почуваєш?
– Погано.
– Як ти гадаєш, вони...
– Де вони зараз, як вони зараз, – ми не можемо відповісти на ці запитання і нічим не можемо зарадити. Роби, як я.
– Як саме?
– Не думай про це.
Артур так і сяк подумки прокрутив цю пораду і з жалем погодився, що вона таки розумна, згорнув її і відклав подалі. Він глибоко зітхнув.
– Кроки! – несподівано вигукнув Форд.
– Де?
– Та цей шум. Це глухе гупання. Хтось крокує. Послухай!
Артур прислухався. З глибини коридору до них доходило відлуння з невизначеної відстані. Це були приглушені звуки чиїхось кроків і вони помітно гучнішали.
– Ходімо, – рішуче сказав Форд. Вони й пішли обидва – у протилежні боки.
– Не туди, – сказав Форд. – Звідси чути шум.
– От і ні, – відказав Артур, – кроки чути звідси.
– Зовсім ні, вони...
Вони обидва завмерли. Вони обидва повернулися. Вони обидва уважно прислухалися. Вони погодилися один з одним. І знову кинулися у протилежні боки.
Їх охопив жах.
Звуки кроків наближалися з обох боків.
Через кілька ярдів з лівого боку від їхнього коридору під прямим кутом до внутрішньої стіни відходив ще один прохід. Вони кинулися до нього і побігли вздовж цього коридору. Він був темний, нескінченно довгий і, здавалося, що чим далі вони просувалися вглиб, тим холоднішим ставало повітря. Ліворуч і праворуч відходили інші коридори, усі вони були темні і з кожного на них віяло холодом. На якусь мить вони зупинилися і стурбовано перезирнулися. Чим далі вони бігли коридором, тим виразніше чулися кроки.
Вони притиснулися до холодної стіни і перелякано прислухалися. Від холоднечі, темені й гупання безтілесних ніг їм стало моторошно. Форд здригнувся. Частково холод, але ще й від згадок про історії, які вряди-годи розповідала його люба матуся, коли він ще був зовсім маленьким бетельгейзейським хлопчиком і діставав Арктуріанському Мегаконикові не вище кісточок. То були оповіді про населені химерами і привидами покинуті напризволяще командами мертві кораблі, що невгамовно снували глухими закутками віддаленого космосу; а ще оповіді про необережних мандрівників, яким траплялося зустрітися з такими кораблями і які ризикували піднятися на борт; оповіді про... І тут Форд згадав про брунатні гессенські гобелени у першому коридорі і взяв себе в руки. “Якби привидам і демонам спало на гадку прикрашати те, що залишилося від корабля, – подумав він, то він би поставив на кін яку завгодно суму, що вибрали б вони не гессенські гобелени”. Він вхопив Артура за руку.
– Повертаймося назад, туди, звідки прийшли, – твердо наказав він, і вони рушили назад.
А ще через мить, коли несподівано у полі зору прямо перед ними з’явилися власники гупаючих ніг, вони, наче переполохані ящірки, кинулися у найближчий перехід.
Ховаючись за виступом стіни, вони витріщили від здивування очі, коли повз них прогупали близько Двох десятків огрядних чоловіків і жінок у тренувальних костюмах. Вони так натужно хекали і хрипіли, що був би тут присутній лікар-кардіолог, йому б мову відібрало.
Форд провів їх поглядом.
– Бігуни! – прошипів він, коли кроки трохи затихли і тільки луна пішла коридорами.
– Бігуни? – пошепки перепитав Артур Дент.
– Бігуни, – стенув плечима Форд Префект.
Коридор, у якому вони заховалися, відрізнявся від інших. Він був короткий і закінчувався великими сталевими дверима. Форд оглянув їх, знайшов механізм, яким вони відчинялися, і штовхнув двері.
Найперше на очі їм потрапило щось, що нагадувало труну.
Потім на очі їм потрапили ще чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять предметів, які теж видалися трунами.
РОЗДІЛ 23
Склеп мав низьку стелю, освітлювався ледве-ледве і
