Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

Чорний корабель плавно виплив з місця стоянки, розвернувся тихо, але прудко рушив центральним проїздом, раптово набрав швидкість, вскочив до темпоральної пускової камери і почав довгу подорож у віддалені часи.

З дозволу видавців у обідньому меню ресторану “Тисячі шляхів” наведено цитату з “Путівника по Галактиці для космотуристів”. Ось вона:

Історія кожної значної цивілізації у Галактиці, як правило, проходить три чіткі й помітні стадії, а саме, Виживання, Дослідження і Розумування, ще відомі як стадії “як”, “чому” і “де”.

Для прикладу, для першої стадії характерне запитання “Як би поїсти?”, для другої – “Чому ми їмо?”, а для третьої – “Де ми будемо обідати?”

Меню таким чином натякає, що ресторан на краю Всесвіту “Тисяча шляхів” можна вважати цілком прийнятною і вишуканою відповіддю на третє запитання.

У меню, однак, замовчується той факт, що хоча великій цивілізації часом доводиться змарнувати багато тисяч років, щоб пройти одну за одною усі три стадії “як”, “чому” і “де”, невеличкі соціальні групи у стресових ситуаціях можуть проминути їх миттю.

– Як у нас справи? – поцікавився Артур Дент.

– Погано, – відповів Форд.

– Куди ми летимо? – поцікавилася Тріліан.

– Не знаю, – відповів Зафод Бібльброкс.

– Чому ти не знаєш? – запитав Артур Дент.

– Помовч, – хором порадили йому Зафод Бібльброкс і Форд Префект.

– Тобто ви хочете сказати, – продовжував Артур Дент, ігноруючи пораду, – що втратили контроль над ситуацією.

Форд і Зафод спробували відібрати у автопілота управління, і усіх аж занудило – так захитало й затрусило кораблем. Двигуни хлипали і вищали, наче втомлені діти в супермаркеті.

– Щось не розберусь я ніяк у цих дикунських кольорах, – сказав Зафод, чиє захоплення кораблем не протривало довше трьох хвилин польоту. – Кожного разу, коли намагаєшся повернути оці чорні вмикачі, під якими щось написано чорними літерами на чорному тлі, чорним кольором засвічується чорна лампочка, даючи знак, що операція виконана. Що це таке? Якийсь галактичний гіперкатафалк, чи що?

Стіни кабіни, яка ходила під ногами, теж були чорні, чорною була і стеля, сидіння – які тільки віддалено нагадували крісла, оскільки вважалося, що єдина важлива подорож, для якої збудували цей корабель, відбудеться без команди на борту – теж чорні, чорними були також панель управління, прилади, маленькі гвинтики, якими вони кріпилися, тоненький стьобаний нейлоновий килимок. А коли вони підняли кутик килимка, то виявилося, що його м’яка підкладка теж чорна.

– Можливо, очі у того, хто його проектував, реагують на світлові хвилі іншої довжини, – висунула припущення Тріліан.

– Або йому бракувало уяви, – промимрив Артур.

– А може, він був у дуже поганому гуморі, – сказав Марвін.

А насправді, хоча про це вони і не здогадувалися, таке оформлення вибрали з поваги до сумного, жалюгідного стану змученого податками власника.

Корабель захитався аж надто неприємно.

– Обережніше, – попрохав Артур, – у мене від цієї хитавиці починається космічна хвороба.

– Краще сказати, часова хвороба, – сказав Форд. – Зараз ми стрімко повертаємося назад у часі.

– Дякую, – сказав Артур, – тепер мене дійсно виверне.

– Ну ж бо, – підбадьорив його Зафод, – тут не завадить трохи свіжих кольорів.

– Наскільки я розумію, це вишукана післяобідня розмова? – гостро відповів Артур.

Зафод полишив ручки управління на Форда і підскочив до Артура.

– Слухай, землянине, – обурено сказав він, – у тебе вже є завдання, чи не так? Відшукати запитання до Одвічної Відповіді. Правильно я кажу?

– Та невже? – здивувався Артур. – Я гадав, що ми вже облишили цю ідею.

– Хто завгодно, тільки не я, хлопче. Як сказали мені, воно коштує купу грошей, якщо знати, хто готовий заплатити. І воно зберігається десь у цій твоїй голові.

– Так, але...

– Але помовч! Ти тільки подумай. Сенс Життя! Як тільки ми матимемо його в своїх руках, нам за нього віддадуть цілу Галактику, і це варто зусиль. Мені зовсім не начхати на це.

Артур глибоко вдихнув. Ентузіазму він не відчував.

– Гаразд, – сказав він, – але з чого почати? Звідкіля мені знати? Кажуть, що Одвічна Відповідь, чи як там її називають, сорок два. То як мені здогадатися, яким було Запитання? Воно може звучати як завгодно. Скажімо, скільки буде шість помножити на сім?

Зафод стрепенувся і зупинив на ньому напружений погляд. Потім його очі збуджено заблищали.

– Сорок два! – радісно скрикнув він.

Артур витер долонею чоло.

– Саме так, – терпляче відповів він, – я знаю.

Зафод похнюпився.

– Я просто кажу, що запитання може звучати як завгодно, – сказав Артур, – і зовсім не розумію, чому я повинен його знати.

– А тому, – зашипів Зафод, – що ти був на місці подій, коли планета перетворилася на великий феєрверк.

– На Землі у нас є дещо... – почав Артур.

– Було, – виправив його Зафод.

– ... що називається тактовністю. Втім, Бог з нею. Зрозумій, я просто не знаю.

– Я знаю, – сказав Марвін.

Його слова луною відбилися від стін.

Форд відірвався від панелі управління, з якою він все ще борюкався у заздалегідь програному поєдинку.

– Не втручайся, Марвіне, – сказав він. – Залиш це для живих організмів.

– Воно закарбоване в електромагнітних хвилях, які випромінює мозок землянина, – продовжував Марвін, – але я сумніваюся, що вам буде дуже цікаво дізнатися.

– Ти хочеш сказати, – мовив Артур, – ти хочеш сказати, що бачиш, що робиться у мене в голові?

– Так, – відповів Марвін.

Артур ошелешено подивився на нього.

– Ну, і?..

– Мене дивує, як вам вдається прожити з такими малими мізками.

– Ех, – скрикнув Артур, – це ж образливо.

– Так, – підтвердив Марвін.

– Ет, не звертай на нього уваги, – сказав Зафод, – він тільки дражниться.

– Дражнюся? – перепитав Марвін, покрутивши головою, що мало