Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

– Ні, неправда, – сказав він, – нікому я не потрібний.

– Хай буде по-твоєму, – сказав Зафод і відвернувся, щоб помилуватися кораблями. Форд пішов з ним.

До Марвіна підійшли тільки Артур і Тріліан.

– Та ні ж, ми справді раді тебе бачити, – сказала Тріліан і поплескала його по корпусі, що роботові аж ніяк не сподобалося, – подумати тільки, скільки чекати на нас.

– П’ятсот сімдесят шість мільйонів три тисячі п’ятсот сімдесят дев’ять років, – сказав Марвін. – Я рахував.

– Що ж, ось ми й знову тут, – сказала Тріліан, відчуваючи, – з погляду Марвіна цілком правильно, – що вона сказала щось не зовсім розумне.

– Найгіршими були перші десять мільйонів років, – сказав Марвін, – і другі десять мільйонів років теж були не кращими. Треті десять мільйонів років мені геть не сподобалися. Після них у мене, можна сказати, настрій погіршився. Він помовчав саме стільки, щоб вони відчули, що слід щось сказати у відповідь, але не дав їм рота розтулити.

– Найгірше почуваєшся, коли доводиться мати справу з людьми, – сказав він і знову вмовк. Тріліан прокашлялась.

– То ти...

– Найцікавіша розмова трапилася більше сорока мільйонів років тому, – продовжив він.

Знову пауза.

– О, лю...

– Та й то з кавоваркою.

Він зачекав.

– Це...

– Вам не подобається розмовляти зі мною. Я ж бачу, – сумно промовив Марвін.

Тріліан не залишалося нічого іншого, як побалакати з Артуром.

Трохи далі, в глибині ангару Форд Префект наткнувся на те, що йому дуже сподобалося. Фактично, таких речей було кілька.

– Зафоде, – тихенько погукав він, – поглянь-но на ці візочки.

Зафод поглянув, і вони йому теж сподобалися.

Те, що вони оглядали, і справді були невеличкими, але екстравагантними пристроями. Такі іграшки могли собі дозволити тільки дуже багаті люди. З першого погляду в них не було нічого особливого. Вони дуже скидалися на паперові літачки довжиною двадцять футів і були виготовлені з тонкої, але одночасно міцної металевої фольги. У хвостовій частині розміщувалася горизонтальна кабінка, розрахована на двох осіб. Кожен пристрій мав мініатюрний двигун з фотонним приводом, якому не вистачало потужності, щоб розвивати великі швидкості. Однак, що цікаво, ці літальні пристрої були обладнані спеціальними радіаторами.

Маса кожного з радіаторів перевищувала дві тисячі мільярдів тонн. Вони містилися посередині корпусу в чорних дірах, які утримувалися електромагнітним полем. Ці радіатори давали можливість підвести літальний пристрій на відстань кількох миль від зірки, щоб там вловити хвилі плазми, які раз по раз відриваються від сонячної поверхні.

Ніщо так не звеселяє, як гойдання на сонячних хвилях. Це найекзотичніший вид спорту в усьому Всесвіті. Ті, кому не бракує мужності і хто може дозволити собі таку розвагу, входять до числа найзнаменитіших осіб Галактики. Звичайно, ця розвага запаморочливо небезпечна – ті, що залишаються живими під час катання на сонячних хвилях, неминуче помирають, виснажені сексуальними втіхами під час вечірок у Дедальському клубі, які організовують на честь тих, котрі повернулися неушкодженими.

Форд і Зафод переглянулися і пішли далі.

– Дивись, яка крихітка он там, – сказав Форд, – зоряна колісниця оранжевого кольору з чорними рефлекторами...

Ця зоряна колісниця теж була невеличким зорельотом і, правду кажучи, назва його зовсім не відповідала дійсності, бо саме міжзоряні відстані були йому не під силу. По суті, це була спортивна модель для польотів навколо планети, але на її оформлення не пошкодували зусиль, і її можна було сплутати з чим завгодно. Втім, над нею попрацював хороший дизайнер.

Вони пішли далі.

Наступний екземпляр був більших розмірів і досягав тридцяти ярдів у довжину: корабель-лімузин. Його проектанти очевидно намагалися досягти тільки однієї мети: щоб усі, хто побачить їхнє дітище, кусали лікті від заздрощів. Зовнішнє оформлення корабля та всілякі аксесуари наче говорили:

“Я не лише настільки багатий, що можу дозволити собі такий корабель. Я багатий до того, що можу ставитися до нього не надто серйозно”. Корабель був неймовірно бридкий.

– Ти тільки поглянь на нього, – сказав Зафод, – мультикластерний кварковий двигун, обтічна обшивка з перспулексу. Не інакше, як збудований на спеціальне замовлення у системі Лазлар лирікон.

Він дюйм за дюймом оглянув весь корабель.

– Авжеж, – сказав він, – поглянь-но, тут на нейтринному обтічнику емблема у вигляді інфрачервоної ящірки. Фабричний знак Лазлару. Його власник зовсім міри не знає.

– Якось повз мене пролетіла одна така штукенція поблизу Аксель Небули, – сказав Форд, – я саме піднімався на орбіту, а вона прошмигнула повз мене і, уяви, її двигуна зовсім не було чути. Просто неймовірно.

Зафод присвиснув зі знанням справи.

– А через десять секунд, – сказав Форд, – ця штуковина врізалася прямісінько у третій супутник Джаглан Бети.

– Та невже?

– Втім, на вигляд це чудовий корабель. Ззовні нагадує рибу, рухається, як риба, але керувати нею, то краще вже коровою. Форд повернувся у протилежний бік.

– Агов, ану поглянь-но сюди, – гукнув він, – з того боку велика фреска у вигляді вибуху зірки. Це фабричний знак “Небезпечної зони”. Цей корабель напевно належить Хотблекові. Ото щасливчик. Вони виконують цю жахливу пісню. Ти ж пам’ятаєш. Вона ще закінчується тим, що космічний корабель падає на Сонце. Вони вважали, що це неабияке видовище. Хоча й дороге, якщо зважати на те, скільки витрачалося на одноразові зорельоти.

Але увага Зафода була прикута до чогось іншого. Він втупився у корабель, який стояв біля лімузина Хотблека Дезіато. У нього відвисла щелепа.

– Це, – сказав він, – це... справді дуже шкідливо для очей...

Форд теж поглянув на нього. І теж застиг як укопаний.

Зореліт був збудований за класичними і простими канонами, нагадував собою сплющеного лосося двадцять ярдів завдовжки. Акуратний і гладенький.

У нього була тільки одна особливість.

– Він такий... чорний! – сказав Форд Префект. – Навіть важко розгледіти його форму... він наче поглинає світло!

Зафод не обзивався. Він не зводив від корабля закоханих очей.

Його чорнота була такою насиченою, що важко було сказати з певністю, на якій відстані від нього