Едем - Станіслав Лем
Усі його товариші вже один за одним входили до тунелю. Хімік озирнувся довкола, сердито знизав плечима й подався слідом за ними.
Інженер розіклав біля випромінювача надувні подушки й сів, та, відчуваючи, що його зразу ж починає змагати сон, устав і почав розмірено ходити туди-сюди.
Пісок тихенько порипував під черевиками. Небо на сході посіріло, зорі поступово переставали мерехтіти й блідли. Повітря було холодне і чисте; Інженер спробував вирізнити в ньому цей чужий запах, який запам’ятався йому з першого ж виходу на поверхню планети, але вже чомусь не відчував його. Бік створіння, яке лежало трохи далі, розмірено підіймався й опускався. Нараз Інженер побачив довгі тонкі щупальці, які виповзли з грудей дуплекса та схопили його за ногу. Він відчайдушно рвонувся вперед, спіткнувся, трохи не впав і розплющив очі. Виявилося, що він заснув на ходу. Світало. Пір’їсті хмарки зібралися на сході в скісну лінію, мовби проведену одним величезним мазком, кінець її почав повільно розгорятися, в бляклу сірість неба вливалася блакить. Остання яскрава зірка розчинилася у ній — Інженер стояв обличчям до обрію. Хмари з бурих зробилися бронзово-золотими, вогонь палахкотів на їхніх краях, рожева смуга, сплавлена з незаплямованою білиною, оперезала половину небосхилу — плаский, мовби випалений обрій планети раптом прогнувся під дотиком важкого червоного диска. Це могла бути Земля.
Інженера охопила невимовна, болісна туга.
— Зміна! — несподівано за його плечима пролунав гучний голос.
Інженер здригнувся. Лікар дивився на нього й усміхався. Інженерові раптом захотілося подякувати йому за щось, щось сказати, — він сам не знав що, це було щось неймовірно важливе, але в нього не знайшлося потрібних слів; він труснув головою, відповів усмішкою на усмішку й пірнув у темний тунель.
8
Близько полудня п’ятеро напівголих чоловіків із вкритими бронзовою засмагою шиями й обличчями лежали в тіні ракети під її білим черевом. Довкола валялися посуд, частини приладів, на полотнищі намету було розкидано комбінезони, черевики, рушники, з відкритого термоса парувала свіжозварена кава, величезною рівниною повзли тіні хмар, усе дихало спокоєм, і якби не голе створіння, що непорушно зіщулилося за кілька кроків під корпусом ракети, сцена ця цілком могла б відтворювати якийсь земний бівуак.
— Де Інженер? — запитав Фізик і, ліниво підвівшись на ліктях, подивився прямо перед собою.
Незважаючи на темні окуляри, перед його очима червоно палала купчаста хмара.
— Пише свою книжку.
— Яку книжку? Ага, мабуть, складає список ремонтних робіт?
— Так, це буде грубезний та цікавий том, можеш мені повірити!
Фізик глянув на співрозмовника.
— У тебе сьогодні, бачу, гарний настрій? Це добре. Рана твоя вже майже загоїлася, ти знаєш? На Землі вона так швидко, мабуть, не затяглася б.
Координатор торкнувся шраму в себе на лобі й звів брови.
— Можливо. Корабель був стерильний, а тутешні бактерії для нас нешкідливі. Комах тут, здається, нема зовсім. Я не бачив жодної, а ви?
— Білі метелики нашого Лікаря, — буркнув Фізик.
Йому зовсім не хотілося говорити про таке.
— Ну, це тільки гіпотеза.
— А що тут не гіпотеза? — знизав плечима Лікар.
— Наша присутність, — відповів Хімік. І перекинувся горілиць. — Відверто кажучи, — признався він, — я б уже не проти змінити обстановку...
— Я теж, — докинув Лікар.
— Ти бачив, як у нього почервоніла шкіра, коли він кілька хвилин посидів на сонці? — запитав Координатор.
Лікар кивнув головою.
— Так. Це означає, що він або не бував досі на сонці, або носив якийсь одяг, якусь оболонку, або...
— Або?
— Або ще щось, чого не знаю...
— Непогано, — озвався Кібернетик, відірвавшись від нотаток. — Генрик пообіцяв мені дістати діоди із Захисника. Припустимо, завтра я закінчу огляд і все буде гаразд. Це означає, що ввечері у нас уже працюватиме перший автомат! Я поставлю його збирати решту; якщо він збере хоча б три штуки, то й так усе зрушить з місця. Запустимо вантажник, екскаватор, потім ще тиждень, зведемо сторч ракету і...
— Стривай-но, — урвав його Хімік, — як ти це уявляєш: отак просто ми сядемо й полетимо...
Лікар засміявся.
— Астронавтика, до твого відома, — це чистий, нічим не заплямований плід людської цікавості, — сказав він. — Чуєте? Хімік уже не хоче нікуди звідси рухатися?
— Ні, без жартів, Лікарю, що з цим дуплексом? Адже ти сидів з ним цілий день?
— Сидів.
— Ну й що? Облиш нарешті цю свою таємничість. Досить з нас і того, що довкола...
— Тут нема ніякої таємничості. Можеш мені повірити, що я б від неї не відмовився! Він... ну що ж, він поводиться... як дитина. Як розумово недорозвинена дитина. Впізнає мене. Коли його кличу, йде. Коли відштовхну, сідає. По-своєму.
— Ти затягнув його до машини. Як він там поводився?
— Як немовля. Його ніщо не цікавило. Коли я присів за генератор і дуплекс перестав мене бачити, то аж спітнів зі страху. Якщо тільки це піт... і якщо він означає страх...
— Дуплекс що-небудь говорив? Я чув, як він до тебе щось булькав.
— Артикульованих звуків не видає. Я записував на стрічку й аналізував частоти. Голос він чує, в усякому разі, реагує на нього. Усе це не вкладається мені в голові... Він нерішучий і лякливий, а з подібних йому індивідів складається все їхнє суспільство, хіба що, може, він один... Але такий збіг...
— Може, він іще молодий? Може, вони зразу такими великими з’являються на світ?
— О ні, він не молодий. Це видно хоча б зі шкіри, з її зморшок і складок. Це дуже загальні біологічні закономірності. Крім того, підошви — ці потовщення, якими він ступає, — у нього абсолютно тверді, зроговілі. Але, в усякому разі, у нашому розумінні він не дитина. А втім, уночі, коли ми поверталися сюди, на деякі речі він звертав увагу раніше, ніж ми, і реагував цілком своєрідно, наприклад, на те відображення в повітрі, про яке я вам розповідав. Він боявся... Цього... цього їхнього поселення теж боявся. Інакше чого б йому було звідти втікати?
— Може, його вдасться чогось навчити? Зрештою вони збудували заводи, обертові диски, тож мають бути розумними... — сказав Фізик.
— Цей — ні.
— Почекай-но. Знаєш, що мені спало на думку? — Хімік підвівся на руках і сів, струшуючи з ліктів піщинки. — А може, він...
