Едем - Станіслав Лем
— Котра тоді могла бути година?
— Початок дванадцятої.
— Отже, ми зустріли інших, — обернувся Хімік до Координатора.
— Не обов’язково. Вони могли десь затриматися.
— А тепер розповідайте ви, — попросив Фізик.
— Хай Лікар, — сказав Координатор.
— Гаразд. Отже, так... — і Лікар за кілька хвилин розповів про всі пригоди, що сталися з ними, а тоді повів далі: — Зважте, все, що тут відбувається, частково нагадує нам різні реалії, відомі із Землі, але тільки частково — кілька кубиків щоразу залишаються зайвими і ніяк не вкладаються в нашу мозаїку. Це дуже характерно! Ті їхні машини з’явилися тут начебто в бойовому порядку. Може, це розвідувальний патруль, може, головний дозір армії, може, початок блокади? Ніби все потроху, а в результаті — нічого конкретно й нічого не зрозуміло. Ті глинисті ями — звичайно, вони були страхітливі, та що вони, власне, означали? Це виглядало як могили. Потім те поселення чи як там його назвати. Це було вже зовсім неймовірно! Якийсь жах. Ну, а скелети? Музей? Бойня? Каплиця? Фабрика біологічних експонатів? В’язниці? Можна думати про все, що завгодно, навіть про концентраційний табір! Проте ми не зустріли там нікого, хто хотів би нас затримати чи встановити з нами будь-який контакт — ані натяку на це! Мабуть, це найбільш незбагненне, принаймні для мене. Цивілізація планети, без сумніву, високого рівня. Архітектура в технічному плані дуже розвинена, будівництво таких куполів, як ті, що ми бачили, — проблема далеко не проста! А поруч — кам’яне поселення, котре нагадує середньовічне місто. Дивовижне поєднання рівнів цивілізації! При цьому, видно, діє досконала система сигналізації, якщо вони погасили світло в цьому своєму місті буквально через хвилину після нашого прибуття — а ми ж і їхали дуже швидко, й нікого не помітили на дорозі... Без сумніву, вони наділені інтелектом, а натовп, який нас оточив, поводився мов отара баранів, охоплених панікою. Ані сліду якоїсь організації... Спочатку вони начебто втікали від нас, потім оточили, зім’яли нас, виник неймовірний хаос, усе це було позбавлене будь-якого сенсу, просто якесь божевілля! Ну й так у всьому. Індивід, якого ми вбили, був одягнений у якусь сріблясту фольгу; ті, в натовпі, були голі, лише кілька з них мали на собі сітки чи лахміття. У того трупа в ямі у шкіряний відросток було введено трубку — і, що найдивніше, — він мав око, як і цей, котрого ви зараз бачите перед собою, а інші очей не мали, зате були з носами; коли про це думаю, то починаю потерпати, що навіть цей дуплекс, якого ми привезли, небагато зможе нам допомогти. Ми, звичайно, постараємося з ним порозумітися, та не дуже вірю, що це нам удасться...
— Увесь зібраний досі інформаційний матеріал треба записати і певним чином класифікувати, — зауважив Кібернетик, — інакше ми в ньому потонемо. Мушу сказати... Лікар, мабуть, має слушність, але... Ці скелети... А чи то напевне були скелети? І ця історія з натовпом, який оточив нас, а згодом кинувся навтьоки...
— Скелети я бачив так, як бачу оце тебе. Це неймовірно, але це правда. Ну, а натовп... — Хімік розвів руками. — Це було справжнє божевілля... — додав він.
— Може, ви розбудили все поселення, і вони були приголомшені: уяви, скажімо, готель на Землі, до якого раптом в’їжджає тутешнє гігантське колесо. Зрозуміло, що там почалася б неймовірна паніка!
Хімік уперто хитав головою. Лікар усміхнувся.
— Ти там не був, і тобі це важко пояснити. Паніка? Припустимо. А потім, коли всі вони вже поховалися чи повтікали, колесо виїжджає на вулицю і тоді один із втікачів, голий, як вискочив з ліжка, тремтячи зі страху, біжить за цим колесом і дає начальникові зрозуміти, що хоче поїхати разом з ним. Так?
— Але ж він вас не просив...
— Не просив? Запитай їх, якщо не віриш мені, що було, коли я вдав, ніби хочу його відштовхнути, аби він вертався назад, до своїх. Готель, кажеш... а ті могили, відкриті, могили, повні трупів?
— Любі мої, вже без чверті четверта, — сказав Координатор, — а завтра, тобто сьогодні, до нас можуть знову прийти із візитом — і взагалі, тут будь-якої хвилини може статися що завгодно. Мене вже ніщо не здивує!.. А що зробили у ракеті ви? — обернувся він до Інженера.
— Небагато, бо ми майже чотири години просиділи біля випромінювача! Перевірено надпровідний електромозок типу «мікро», радіоапаратуру майже налагоджено — Кібернетик розповість тобі про це докладніше. На жаль, багато каші.
— Мені не вистачає шістнадцяти ніобійтанталових діодів, — сказав Кібернетик, — кріотрони цілі, але без діодів з мозком ми нічого не вдіємо.
— А вийняти їх звідкись не можеш?
— Я вже вийняв, скільки міг, — понад сімсот.
— Більш нема?
— Може, ще залишилися в Захисникові, але до нього я не зміг добратися. Він лежить на самому споді.
— Послухайте, друзі, ми що, всю ніч отак простовбичимо тут, біля ракети?
— А й справді, ходімо вниз. Стривайте, а як же дуплекс?
— І всюдихід!
— Мушу вас засмутити: з цієї хвилини ми повинні виставляти постійну охорону, — заявив Координатор. — З нашого боку це було просто безумством, що ми не робили цього досі. Перші дві години, до світанку, — добровільно, хто зголоситься, а потім...
— Я можу... — відгукнувся Лікар.
— Ти? Нізащо у світі, тільки хтось із нас, — сказав Інженер. — Ми принаймні сиділи на місці.
— А я сидів у всюдиході. Стомився не більше, ніж ти.
— Ну годі вам. Першим чергуватиме Інженер, потім його змінить Лікар, — вирішив Координатор.
Він потягнувся, потер закляклі руки, підійшов до всюдихода і, вимкнувши фари, повільно підкотив його до корпусу ракети.
— А що з ним? — Кібернетик стояв над дуплексом, який непорушно лежав біля них.
— Хай залишається тут. Він, мабуть, спить. Не втече. Інакше чого б він з ними сюди їхав? — кинув Фізик.
— Але ж так не годиться — треба
