Я — легенда - Річард Метісон
«Ти так і не повірив мені?» — запитала вона.
Його щоки надулися, з горла вирвався легенький кашель. Він відкрив рота, втягуючи сире вологе повітря.
«Я… повірив тобі» — сказав він.
«Чому ж ти не втік?»
Він пробував говорити, але слова не в’язалися купи. Він глитнув, зробивши ще один уривчастий подих.
«Я… не міг, — пробурмотів він. — Я ледь не пішов декілька разів. Якось я навіть спакував речі і… збирався йти. Але не зміг, не зміг… піти. Я надто звик до… до будинку. Це була звичка… прямо як звичка жити. Я… звик до цього».
Її очі ковзали його спітнілим обличчям, вона стиснула губи, далі погладжуючи його чоло.
«Уже запізно, — промовила вона. — Ти ж це розумієш, правда?»
Щось клацнуло в його горлі, коли він глитнув.
«Знаю», — відповів він.
Він спробував усміхнутися, та його вуста лише ледве смикнулися.
«Нащо ти опирався їм? — спитала вона. — Їм було наказано привести тебе неушкодженим. Якби ти не стріляв у них, вони б не завдали тобі шкоди».
Його горло зсудомило.
«Яка різниця…» — прохрипів він.
Його очі заплющилися, він зціпив зуби, щоб перебороти біль.
Коли він розплющив їх знову, вона й досі була поряд. Вираз її обличчя зовсім не змінився.
Її посмішка була слабкою й вимученою.
«Твоє… суспільство… таке витончене, — прохрипів він. — Хто ті… головорізи, що прийшли по мене? Ра… Рада юстиції?»
Її погляд був незворушним. «Вона змінилася», — раптом подумав він.
«Новопосталі суспільства завжди примітивні, — відказала вона. — Ти мав би це знати. Ми свого роду група революціонерів — ми повертаємо наші права на суспільство силою. Це неминуче. Насильство й для тебе не чуже. Ти вбивав. Безліч разів».
«Лише… щоб вижити».
«Саме тому вбиваємо ми, — спокійно сказала вона. — Щоб вижити. Ми не можемо дозволити мертвим існувати поруч із живими. Їхні мізки ушкоджені, вони існують заради єдиної мети. Вони мусять бути винищені. Ти вбивав і мертвих, і живих, тож чи тобі не знати».
Він зробив глибокий подих, нутрощі скрутило від болю. Очі застелив біль, він затремтів. «Це має скоро скінчитися, — думав він. — Довше я цього не витримаю». Ні, смерть його зовсім не лякала. Він не міг її осягнути, але й страху до неї не почував.
Хмара болю спала, і туман з-перед його очей зник. Він поглянув на її спокійне обличчя.
«Сподіваюся, — сказав він. — Але… чи бачила ти їхні обличчя, коли вони… вони вбивали?» Він судомно глитнув. «Втіха, — пробурмотів він. — Чистісінька втіха».
Її посмішка була тонкою та відстороненою. «Вона таки змінилася, — подумав він. — Цілковито».
«А ти колись помічав своє обличчя, — запитала вона, — коли вбивав?» Вона протерла його чоло клаптем тканини. «Я його бачила — пригадуєш? Воно було моторошним. І ти навіть не збирався мене вбити, ти лише переслідував мене».
Він заплющив очі. «Чому я взагалі її слухаю? — подумав він. — Вона лише безмозка вірянка цього культу насильства».
«Може, ти й бачив утіху на їхніх обличчях, — сказала вона. — Це й не дивно. Вони молоді. А вони і є вбивці — працевлаштовані, легальні вбивці. Їх поважають за їхні вбивства, захоплюються ними. Чого ти від них очікуєш? Вони лише люди зі слабкою волею. А люди ласі до смаку вбивства. Це стара як світ байка, Невілле. Ти це добре знаєш».
Він підвів на неї погляд. Її посмішка була напруженою, вимушеною посмішкою жінки, яка намагається забути, що вона жінка, присвятивши себе покликанню.
«Роберт Невілл, — промовила вона, — останній представник старої раси».
Його обличчя напружилося.
«Останній?» — пробурмотів він, відчуваючи, як самотність поглинає його.
«Наскільки нам відомо, — недбало мовила вона. — Знаєш, ти абсолютно унікальний. Коли тебе не стане, у межах конкретно нашого суспільства не залишиться нікого подібного до тебе».
Він поглянув у бік вікна.
«Там… надворі… люди», — проказав він.
Вона кивнула: «Вони чекають».
«Моєї смерті?»
«Твоєї страти», — сказала вона.
«Ти б поквапилася», — промовив він без остраху, з раптовою ноткою виклику в хрипкому голосі.
Довгу мить вони дивились одне на одного. І тут щось у ній зрушилося. Її обличчя поволі спорожніло.
«Я знала це, — сказала вона. — Я знала, що ти не злякаєшся».
Піддавшись пориву, вона поклала свою руку на його.
«Коли я спершу почула, що їх направлено до твого будинку, я збиралася дістатися раніше за них і попередити тебе. Та потім зрозуміла, що коли ти й досі там, то вже ніщо не змусить тебе покинути будинок. Тоді я вирішила допомогти тобі втекти, коли тебе доправлять сюди. Але вони сказали мені, що тебе поранено, і я зрозуміла, що втеча неможлива».
Посмішка ковзнула на її вустах.
«Я рада, що тобі не страшно, — сказала вона. — Ти дуже хоробрий». Її голос пом’якшав. «Роберте».
Вони сиділи мовчки, він відчув, як її рука стискає його.
«Як це ти змогла… сюди пробратися?» — зрештою спитав він.
«У новому суспільстві мені присвоєно офіцерське звання», — відказала вона.
Його рука напружилася під її.
«Не дай… усьому… — Він закашляв кров’ю. — Не дай усьому… скотитися до жорстокості. До безсердечності».
«Що я можу…» — почала вона і спинилася. Всміхнулася до нього. «Я спробую», — промовила вона.
Він більше не міг говорити. Біль ставав дедалі нестерпнішим. Він звивався й крутився в його тілі, мов шалений звір.
Рут схилилася над ним.
«Роберте, — сказала вона, — послухай мене. Вони мають намір стратити тебе. Попри те, що ти поранений. Вони мусять. Люди пробули надворі цілу ніч, чекаючи. Вони бояться тебе, Роберте, ненавидять. І прагнуть позбавити тебе життя».
Вона хутко потяглася до блузки, розстібаючи ґудзики. Дістала з бюстгальтера крихітний пакетик і втисла йому в руку.
«Це все, що я можу зробити, Роберте, — прошепотіла вона, — щоб полегшити твою долю. Я попереджала, я казала тобі тікати». Її голос злегка надірвався. «Ти просто не витримаєш цієї боротьби, Роберте».
«Знаю», — здушеним звуком вирвалося з його горла.
Якусь мить вона стояла над його ліжком, на її обличчі — природний вираз співчуття. «Усе це лише на позір, — подумав він, — її прихід, уся ця офіційність. Вона боялася бути собою. Це я можу зрозуміти».
Рут схилилася над ним, і її прохолодні вуста зімкнулися з його.
«Скоро ти вже будеш із нею», — поспіхом пробурмотіла вона.
Тоді вона випросталась, губи міцно стиснуті. Вона застібнула два верхні ґудзики на блузці. Ще якусь мить дивилася на нього. Потім її очі ковзнули на його праву руку.
«Прийми чимскоріше», — пробурмотіла вона, рвучко розвернувшись.
Він чув луну її кроків підлогою. Потім почув, як зачинилися двері, повернувся
