Я — легенда - Річард Метісон

Двоє вампірів із гуркотом поточилися на бік. Четверо чоловіків схопили їх за руки та рвучко підняли, поки двоє інших чоловіків увігнали блискучі вістря списів у груди вампірів. Невіллове обличчя скривилося, коли ніч розітнули крики. Він відчував, визираючи назовні, як груди здригаються від утрудненого дихання.

Одягнуті в чорне люди знали, що роблять. Можна було розгледіти десь сімох вампірів — шістьох чоловіків та жінку. Чоловіки оточили сімку, хапаючи кожного по черзі за руки та вганяючи загострені списи глибоко в їхні тіла. Кров струменіла темною бруківкою, вампіри гинули один за одним. Невілл відчував, що тремтить дедалі сильніше. «Отаке воно, нове суспільство?» — промайнуло йому в голові. Він намагався повірити, що ці люди просто змушені вдатися до такого, але шок збурив у ньому страхітливий сумнів. Обов’язково було все чинити саме так, улаштовуючи брудну й жорстоку бійню? Навіщо нищити їх у сум’ятті ночі, коли вдень вампірів можна порішити в спокої?

Роберт відчував, як тремтять стиснуті кулаки. Йому не подобався їхній вигляд, не подобалася методичність цієї бійні. Вони більше скидалися на головорізів, ніж на вимушених обставинами людей. Вирази зловтіхи й торжества викривили їхні обличчя, зблідлі й грубі у світлі ліхтарів. Їхні обличчя були жорстокими й збайдужілими.

Зненацька Невілла пройняло невтримне тремтіння, коли він згадав. Де ж Бен Кортман?

Його погляд пробіг вулицею, але Кортмана не було. Він притисся до вічка, розглядаючи вулицю вздовж. Йому не хотілося, щоб вони дісталися Кортмана, усвідомив він, не хотілося, щоб Кортмана знищили саме так. Відчуваючи суперечливі переживання, яких він і сам не міг розібрати в усій цій метушні, він чітко усвідомив, що більше співчуває вампірам, ніж їхнім катам.

Тепер семеро вампірів нерухомо лежали зморщеними в калюжах краденої крові. Ліхтарі мерехтіли вулицею, білуючи темінь ночі. Невілл відвернувся, коли яскравий відблиск промайнув його будинком. Жмут світла повернув в інший бік, і він знову визирнув.

Крик. Невілл очима прослідкував за спрямуванням ліхтарів.

Він закляк.

Кортман був на даху будинку, по інший бік вулиці. Він тягся до димаря, розпластаний на ґонтовому покритті даху.

Раптом до Невілла дійшло, що саме в цьому димарі, певно, більшу частину часу переховувався Бен Кортман, він відчув укол відчаю, який принесло йому це знання. Невілл щільно стис губи. Чого ж він не обшукав усе ретельніше? Він не міг подолати хворобливого страху від самої думки, що Кортмана вб’ють оці жорстокі чужинці. Розум казав йому, що це безглуздо, але він не міг придушити цього почуття. Не їм належало розправитися з Кортманом.

Але він нічого не міг із тим удіяти.

Похмурими, змученими очима він спостерігав, як промені ліхтарів сходяться докупи на верткому тілі Кортмана. Слідкував, як бліді руки поволі деруться дахом. Повільно, повільно, так, наче Кортман має в запасі безмір часу. Поквапся! Невілл відчув, як увесь смикається, здушуючи в собі невимовлений покрик, і далі спостерігав. Він відчув, як увесь напружився від болісно повільних рухів Кортмана.

Люди не вигукували й не віддавали жодних наказів. Вони лише звели рушниці, й ніч укотре розітнулася від грому стрілянини.

Невілл практично відчував кулі у власній плоті. Його тіло смикалося, судомно здригаючись, поки він дивився, як тіло Кортмана корчиться, уражене кулями.

Та Кортман і далі повз, Невілл бачив його бліде обличчя, зуби зціплені. «Загибель Олівера Гарді, — думав він, — кінець комедії та сміху». Він не чув тривалої канонади пострілів. Не відчував навіть, як сльози струменять його щоками. Його очі були прикуті до вайлуватої постаті старого друга, який повільно дерся яскраво підсвіченим дахом.

Кортман став на коліна і вхопився за край димаря зсудомленими пальцями. Його тіло хиталося, коли все більше куль уражало його. Його темні очі вп’ялися в сліпучі промені ліхтарів, вуста розійшлись у мовчазному гарчанні.

Потім він став біля димаря. Невілл із напруженим зблідлим обличчям уважно стежив за Кортманом, коли той підняв праву ногу.

А тоді залунав кулемет, кроплячи Кортманове тіло свинцем. Якусь мить Кортман стояв прямо в гарячому спалаху, здійнявши тремкі руки високо над головою, вираз знавіснілої озвірілості спотворив його бліде обличчя.

«Бене», — клекітливим голосом пробурмотів Невілл.

Тіло Бена Кортмана зігнулось і, заточившись, упало. Воно повільно ковзало й перекочувалося ґонтовим дахом, зрештою завалившись додолу. У раптовій тиші Невілл розчув, як воно гупнуло об землю по той бік вулиці. Тужливими очима він дивився, як люди поспіхом кинулися до скорченого тіла зі списами напоготові.

Потім Невілл заплющив очі, нігті глибоко вп’ялись у долоні.

Тупіт чобіт. Невілл відскочив у темряву. Він стояв посеред кімнати, чекаючи, поки вони гукнуть його, покличуть на вихід. Він тримався напружено. Я не опиратимуся, впевнено проказав до себе. Хоч він і поривався до боротьби, хоч і зненавидів темних людей з їхніми рушницями та закривавленими списами.

Але боротися він не збирався. Він дуже ретельно обміркував своє рішення. Вони робили те, що мусили, хай і з надмірною жорстокістю та явним задоволенням. Він убивав їхніх побратимів, тому вони мали схопити його та захистити себе. Він не боротиметься. Він постане перед судом їхнього нового суспільства. Коли вони покличуть його, він вийде і здасться — таким було його рішення.

Та вони не покликали його. Хапнувши ротом повітря, Невілл відскочив назад, коли лезо сокири глибоко ввійшло у вхідні двері. Він стояв, тремтячи, у затемненій вітальні. Що вони роблять? Чому не покликали його здатися? Він не був вампіром, він був такою ж людиною, як і вони. Що ж вони роблять?

Він обернувся і спрямував погляд на кухню. Вони так само намагалися прорубати забиті дошками задні двері. Він збентежено ступив у коридор. Його налякані очі пробігли від задніх до вхідних дверей. Серце шалено калатало. Він не розумів, не розумів!

Приголомшений раптовим звуком пістолетного пострілу, що розітнув тишу в огородженому будинку, він відскочив у коридор. Люди намагалися відстрелити замок на вхідних дверях. Від іще одного гучного пострілу йому заболіло у вухах.

Зненацька до нього дійшло. Вони не збиралися віддати його під свій суд, своє правосуддя. Вони збиралися знищити його.

Злякано забурмотівши, він побіг до спальні. Його руки незграбно нишпорили в шухляді комода.

Він випростався на тремких ногах, тримаючи в руках зброю. Але що, як вони таки збирались узяти його в полон? Він робить висновки лише з того, що вони не покликали його на вихід. У будинку не горіло жодне світло; можливо, вони вирішили, що він уже забрався геть.

Здригаючись у темряві спальні, він зовсім не знав, що робити, перелякане бурмотіння заповнювало його горлянку. Чому