Я — легенда - Річард Метісон

Що ж сталося? Він сидів та кліпав, витріщаючись на викладену білими кахлями підлогу.

Він піднявся й повільно пішов у вітальню. Вона була порожньою. Вхідні двері були прочинені в ранкову сірість. Її не було.

Тоді він згадав. Він почвалав до ванної, відшукуючи напрям за стінами.

Записка лежала на верстаку, біля перевернутого мікроскопа. Він узяв її занімілими пальцями та поніс до ліжка. Опустившись, зі стогоном підніс аркуш до очей. Але літери розмивались і тікали. Він труснув головою та примружився. За якийсь час прочитав:

Роберте,

тепер ти знаєш. Знаєш, що я шпигувала за тобою, знаєш, що майже все мною сказане було брехнею.

Та я пишу цю записку, тому що, коли мені вдасться, хочу врятувати тебе.

Коли я вперше отримала роботу шпигувати за тобою, мені було байдуже до твого життя. Тому що я таки мала чоловіка, Роберте. Ти його вбив.

Але тепер усе змінилося. Я знаю, що ти став настільки ж заручником обставин, наскільки й ми. Ми інфіковані. Та тобі це вже відомо. Чого ти не знаєш — це того, що ми залишимося живими. Ми знайшли шлях до цього і збираємося відновити суспільство, повільно, але впевнено. Ми збираємося покінчити з усіма тими нещасними істотами, яких оминула смерть. І, хоч я й сподіваюся на протилежне, ми можемо вирішити вбити тебе та подібних до тебе.

«Подібних до мене?» — здивовано подумав він. Але читав далі.

Я спробую тебе врятувати. Я скажу їм, що ти надто добре озброєний, щоб нападати вже зараз. Використай той час, який я виграю для тебе, Роберте! Забирайся з будинку, рушай у гори і врятуйся. Зараз нас лише жменя. Але рано чи пізно ми будемо надто добре зорганізовані і ніщо мною сказане вже не зупинить решту, яка матиме на меті тебе знищити. Заради Бога, Роберте, тікай тепер, поки ще можеш!

Я знаю, що, можливо, ти не повіриш у це. Ти, може, й не повіриш, що тепер ми здатні перебувати короткі проміжки часу під сонцем. Ти можеш не повірити, що моя засмага була лише макіяжем. Ти можеш не повірити, що тепер ми здатні жити з мікробом.

Ось чому я залишаю тобі одну зі своїх пігулок!

Я приймала їх весь час, поки була з тобою. Я зберігала їх у поясі, на талії. Ти виявиш, що це суміш дефібринованої крові й медикаменту. Я сама до кінця не знаю, що воно таке. Кров живить мікроба, медикамент запобігає його множенню. Саме відкриття цієї пігулки врятувало нас від вимирання, дало нам шанс повільно відбудовувати суспільство.

Повір мені, це правда. Тож тікай!

І також вибач мені. Я не хотіла вдаряти тебе, я насилу спромоглася зробити це. Але я була жахливо налякана тим, що ти міг зробити зі мною, про все дізнавшись.

Вибач мені за те, що довелося брехати про стільки речей. І, будь ласка, повір ось у що. Коли ми вдвох були в темряві, поруч одне з одним, я не шпигувала за тобою. Я кохала тебе.

Рут

Він знову прочитав листа. Тоді його руки звисли, і він сидів, порожніми очима дивлячись у підлогу. Він не міг у це повірити. Він повільно захитав головою, силкуючись усе осягнути, та розуміння не давалося йому.

Нетвердою ходою він підійшов до верстака. Узяв маленьку бурштинову пігулку і потримав її в руці, понюхав, спробував на смак. Він почувався, немов увесь захист здорового глузду згасав у ньому. Каркас його життя завалювався, і це лякало.

Та як міг він заперечувати докази? Пігулка, засмага, що зійшла з її ноги, її прогулянки під сонцем, її реакція на часник.

Він опустився на табурет і поглянув на киянку, що лежала на підлозі. Поволі, неквапом його розум пройшовся всіма доказами.

Коли він уперше її побачив, вона кинулася навтьоки. Чи були це якісь хитрощі? Ні, вона була щиро перелякана. Певно, злякалася його крику тоді — хай навіть чекала на нього — і геть забула про власне завдання. Пізніше, коли вона заспокоїлася, схилила його до думки, що її реакція на часник є виявом хворого шлунка. Вона брехала й усміхалася, вдаючи безнадійну прихильність, обережно вивідавши всю інформацію, по яку її було відправлено. А коли хотіла піти, то не змогла через Кортмана та решту. Тоді він прокинувся. Вони зійшлися в обіймах, вони…

Посинілим кулаком він угатив по верстаку. «Я кохала тебе». Брехня. Брехня! Його пальці зім’яли лист і розлючено жбурнули його вбік.

Через лють біль у голові гаряче спалахнув, він притис до неї обидві руки, зі стогоном заплющивши очі.

Потім звів погляд. Повільно зісковзнув з табурета й поставив мікроскоп назад на основу.

Решта її листа була правдивою, він це знав. Без пігулки, без будь-яких доказів, слів чи спогадів, — він знав. Він знав навіть те, чого, здавалося, не знали Рут і її плем’я.

Він довго вдивлявся в окуляр. Так, він знав. І визнання того, що він побачив, змінювало весь його світ. Яким безглуздим та бездарним він почувався, так ніколи цього й не побачивши! Особливо після того, як сотні, тисячі разів читав цю фразу. Але тоді він так і не приділив їй належної уваги. Така коротка фраза, але скільки в ній було прихованого сенсу.

Бактерія здатна мутувати.

Частина ІV Січень 1979 року

Розділ 20

Вони прибули вночі. У темних авто, з ліхтарями та рушницями, сокирами та списами. Виринули з темряви під ревіння двигунів, довгі білясті руки їхніх ліхтарів нишпорили рогом бульвару, тягнучись до Сімарон-стрит.

Роберт Невілл сидів біля вічка, коли вони з’явилися. Він відклав книжку і вичікувально спостерігав, як білі промені падали на знекровлені вампірячі обличчя і ті з гарчанням обертались, вдивляючись своїми темними звіриними очима в сліпучі вогні.

Невілл відсахнувся від вічка, серце шалено закалатало від несподіваного шоку. Якусь мить він стояв у темній кімнаті, здригаючись, не в змозі зібрати думки докупи. Горло зсудомило, він чув гуркіт автомобільних двигунів навіть крізь звукоізоляцію будинку. Подумав про пістолети в комоді, про залишений на верстаку пістолет-кулемет, розмірковував, чи боронити від них будинок.

Тоді він стиснув пальці, міцно вп’явшись нігтями в долоні. Ні, він прийняв рішення, ретельно все обміркував за минулі місяці. Він не ставатиме до бою.

Із важким, неприємним відчуттям унизу живота він знову підступив до вічка та визирнув.

Вулиця перетворилася на сцену стрімкого жорстокого дійства, осяяного блідими відблисками ліхтарів. Люди кидалися на людей, вулицю наповнив звук чобіт, що тупцювали бруківкою. По тому пролунав постріл, глухо