Я — легенда - Річард Метісон
Потім знову заговорив.
«Минуло майже три роки, як я зробив це. Та й досі пам’ятаю все, воно досі зі мною. Але чим я можу зарадити? Чим можеш ти зарадити? — Він вгатив кулаком об стійку бару, коли скорбота за минулим переповнила його. — Хоч як намагайся, тобі не забути цього — не звикнути до цього — ніколи не втекти!»
Тремкими пальцями він скуйовдив волосся.
«Я знаю, що ти почуваєш, я знаю. Спочатку ні, я не вірив тобі. Я був у безпеці, схований у своїй маленькій мушлі. Тепер… — Він повільно, скрушно захитав головою. — За якусь мить усе щезло. Усталеність, безпека, спокій — усе щезло».
«Роберте».
Її голос звучав так само надламано та розгублено.
«За що нас так покарано?» — спитала вона.
Здригаючись, він зітхнув.
«Не знаю, — гірко відказав він. — Немає ані відповіді, ані причини. Так склалося».
Вона наблизилася до нього.
Раптово, без вагань чи зволікань, він пригорнув її до себе, удвох вони міцно тримали одне одного, загублені серед ночі.
«Роберте, Роберте».
Вона огорнула руками його спину, гладячи та стискаючи, його руки міцно її обхопили, він притиснув очі до її теплого м’якого волосся.
Їхні вуста зімкнулися надовго, а її руки несамовито вхопилися за його шию.
Потім вони сиділи в темряві, притискаючись одне до одного так, наче жар усього світу зосередився в їхніх тілах і вони ділилися цим теплом між собою. Він відчував, як, здригаючись, здіймалися її груди, вона пригорнулася до нього, її руки обплели його тіло, обличчя притулилося до шиї. Його великі долоні грубо перебирали її волосся, погладжуючи, він відчував дотик шовковистих пасм.
«Мені шкода, Рут».
«Шкода?»
«Того, що так жорстоко повівся з тобою, що не довіряв».
Вона мовчала, тримаючись напружено.
«Ох, Роберте, — проказала потім вона, — це несправедливо. Так несправедливо. Чому ми й досі живі? Чому ми всі не вимерли? Було б краще, якби всі ми сконали».
«Тсс, тсс, — сказав він, відчуваючи, як його почуття до неї ринули, мов струмок, із його серця та розуму. — Все налагодиться».
Він відчув, як вона повільно захитала головою, притискаючись до нього.
«Налагодиться, налагодиться», — промовив він.
«Але ж як?»
«Налагодиться», — сказав він — попри те, що сам не міг у це повірити, попри те, що лише намагався зняти напругу цими словами.
«Ні, — відказала вона. — Ні».
«Так, налагодиться. Налагодиться, Рут».
Він не знав, скільки вони так просиділи, обіймаючись. Він забув про все, про місце й час; існували лише вони вдвох, які потребували одне одного, вціліли від темного жахіття і знайшли втіху одне в одному.
Йому захотілося зробити щось для неї, якось їй допомогти.
«Ходімо, — проказав він. — Перевіримо тебе».
Вона напружилась у його обіймах.
«Ні-ні, — швидко промовив він. — Не бійся. Я певен, ми нічого не знайдемо. А як і знайдемо, я вилікую тебе. Клянуся, що вилікую, Рут».
Вона дивилася на нього в темряві, не кажучи ні слова. Він підвівся й підняв її з собою, тремтячи від піднесення, якого не відчував роками. Йому хотілося вилікувати її, допомогти їй.
«Дозволь, — сказав він. — Я тебе не скривджу. Обіцяю, не скривджу. Давай дізнаємось… дізнаємось напевне. Тоді ми зможемо планувати й працювати. Я врятую тебе, Рут. Врятую. Або й сам помру».
Вона й досі сиділа напружена, стримуючись.
«Ходи зі мною, Рут».
Тепер, коли вся його стриманість розвіялась і не було більше на що спертися, він здригався, мов розбитий паралічем.
Він відвів її до спальні. Коли побачив під світлом лампи, яка вона перелякана, то пригорнув, погладивши волосся рукою.
«Усе гаразд, — сказав він. — Гаразд, Рут. Хай що ми знайдемо, все буде гаразд. Розумієш?»
Він посадовив її на табурет, її обличчя було абсолютно порожнім, тіло здригнулося, коли він узявся нагрівати голку над пальником Бунзена.
Він нахилився й поцілував її в щоку.
«Тепер усе гаразд, — ніжно промовив він. — Усе гаразд».
Вона заплющила очі, і він устромив голку. Він відчував біль у власному пальці, коли витискав кров і наносив її на скельце.
«Ось, ось», — схвильовано промовив він, затискаючи поріз на її пальці шматочком вати. Він відчував, як безпорадно здригається. Хоч як він намагався, спинити цього не міг. Його пальці заледве давали раду з приготуванням скельця, він раз по раз обертався на Рут, усміхаючись до неї, силкуючись розвіяти її наляканий погляд.
«Не бійся, — проказав він. — Будь ласка, не треба. Я вилікую тебе, якщо ти інфікована. Вилікую, Рут, вилікую».
Вона мовчки сиділа, в’ялими очима поглядаючи на нього, поки він працював. Її руки на колінах і далі метушливо смикалися.
«Що ти зробиш, якщо… я така, як вони?» — спитала тоді вона.
«Я не певен, — відповів він. — Поки ні. Але можна багато що спробувати».
«Що?»
«Вакцини, наприклад».
«Ти казав, що вакцини не діють», — промовила вона тремким голосом.
«Так, але…» — Він затнувся, помістивши скельце під мікроскоп.
«Роберте, чим ти зможеш зарадити?»
Вона зісковзнула зі стільця, коли він схилився над мікроскопом.
«Роберте, не дивись!» — раптом попрохала вона благальним голосом.
Але він уже побачив.
Він не усвідомлював, що його дихання спинилося. Його порожній погляд зустрівся з її.
«Рут», — прошепотів він приголомшено.
Дерев’яна киянка опустилася йому на чоло.
Біль спалахнув у голові, він відчув, як підкосилась нога. Упавши на бік, він перекинув мікроскоп. Праве коліно вдарилось об підлогу, він отетеріло подивився на її перекошене від страху обличчя. Киянка опустилася вдруге, він закричав від болю. Упав на обидва коліна, його долоні вперлись у підлогу, коли він завалився вперед. За сотні миль він чув її уривчасте схлипування.
«Рут», — пробурмотів він.
«Я казала, не треба!» — заревла вона.
Він ухопився за її ноги, і вона втретє опустила на нього киянку, цього разу на потилицю.
«Рут!»
Руки Роберта Невілла обм’якли й зісковзнули з її литок, стираючи за собою шар засмаги. Він упав долілиць, конвульсивно втягнувши під себе пальці, відчуваючи, як ніч заповнює мозок.
Розділ 19
Коли він розплющив очі, у будинку панувала тиша.
Якусь мить він лежав, збентежено розглядаючи підлогу. По тому, переполошено схрипуючи, сів. Жмут голок відчувся в його голові, він завалився на холодну підлогу, затиснувши руками череп, що пульсував. Поки лежав, з його горлянки виривалося булькотіння.
За декілька хвилин він поволі звівся на ноги, ухопившись за край верстака. Підлога під ногами пішла обертом, він міцно вчепився, заплющивши очі та спираючись на хиткі ноги.
За хвилину він, затинаючись, дійшов до ванної. Порснув холодною водою в обличчя й сів на край ванни, прикладаючи прохолодний вологий клапоть
