Завтра будуть коти - Бернард Вербер
Підводжу голову. Спостерігаю, нюхаю, втягую носом повітря, прислухаюся.
Дме сильний вітер, шумить листя на дереві. У полі мого зору — щось нове і цікаве. Сусідній будинок, який кілька місяців стояв пусткою, тепер освітлений. Бачу тінь, що рухається за фіранками на третьому поверсі. Силует пробирається через відчинене вікно і вмощується на перилах балкона, просто навпроти мене.
Блакитні очі. Чорна шерсть на голові. Решта тіла вкрита світло-сірою шерстю. Гострі вуха. Це мій сіамський побратим, він теж спостерігає за вулицею і людьми в білому. Він повертає голову в мій бік і пильно дивиться на мене.
4. Мій загадковий сусід
Я люблю нові зустрічі.
Самець, який так на мене дивився, очевидно, хотів привернути мою увагу. Не він перший, не він останній. Мої чари й цього разу діють незалежно від мене.
Я вирішила нявкнути у його бік, але, на мій превеликий подив, цей нахаба не відповів. Люблю сіамців, хоча треба визнати, що вони пихаті і претензійні.
Я прибираю дружньої постави: легко загострені вуха спрямовані допереду, вуса широко розставлені по обидва боки, хвіст догори.
Він не поворухнувся.
Коли хтось не виявляє до мене поваги, я зазвичай одразу ж зникаю. Але попереду була довга ніч, а мене розбирала цікавість, тому я втихомирила свою гордість і приготувалася до стрибка на протилежний балкон.
Групуюся, приміряюся, відштовхуюся, розтягуюся над порожнечею між нашими двома будинками, витягаю пальці, випускаю кігті. Лечу півсекунди. Відстань значна, а я погано вирахувала момент поштовху. Мені бракне кількох сантиметрів до того поруччя, на яке я націлювалась.
Махаю в повітрі лапами.
Кігті ковзають по металу, але не зачіпаються.
Сіамець незворушно спостерігає. Яке приниження!
На щастя, я натрапляю на плющ і, роздираючи його кігтями, видряпуюся на балкон.
Сіамець і далі не реагує.
Нарешті я досягаю своєї мети, піднімаюся, ступаю перилами, наближаюся до нього, нявчу.
Він стоїчно зберігає спокій.
Зблизька я можу краще його роздивитися. Так, це сіамець, на вигляд йому років десять (старий як на мене, трирічну кицьку). Дивна деталь: у нього на тім'ї була зафіксована пластина бузкового кольору.
Переборюючи власну гордість, починаю розмову, ніби нічого не сталося.
— Ви — наш новий сусід?
Не відповідає. Але я перехоплюю його дуже теплі хвилі.
— Чи могли б ми з вами побалакати? Я мешкаю тут по сусідству і рада, що в найближчому будинку з’явився ще один кіт.
Він облизує лапу, потім заводить її за праве вухо, наче щось обмірковуючи. Я сприймаю це як ствердну відповідь. Я сьогодні занадто намордувалася, спілкуючись з іншими, щоб зазнати невдачі з істотою, яка говорить моєю мовою.
— Що це за бузкова пластина у вас на черепі?
Він дивиться на мене і нарешті відповідає:
— Це моє Третє Око.
— А що таке «Третє Око»?
— USB-отвір, який дає мені змогу підключатися до комп’ютерів, аби спілкуватися з людьми.
Мені почулося?
— Що… перепрошую?
Я не хотіла зізнаватися, що нічого не зрозуміла з його слів, але він цим не переймається і не повторює сказаного.
Лапою висмикує ковпачок з бузкової пластини, опускає голову і кличе до себе, щоб я сама могла подивилася.
Я нахиляюся і бачу бездоганно прямокутний отвір з металевими краями, що заглиблюється просто всередину його черепа.
— Ви отримали цю рану внаслідок нещасного випадку? Вам, мабуть, було боляче?
— Ні, я сам цього хотів, і це — дуже практично.
— І що ви кажете людям тим Третім Оком?
Він продовжує вилизувати себе і закладати лапу за вухо.
— Нічого.
— То нащо вам це?
— Я нічого їм не кажу, це вони навчають мене багатьох речей. Завдяки цьому я можу розуміти, як функціонує людство, а через нього — цілий Всесвіт.
Він вимовляє цю фразу зовсім байдужим тоном, і мене приголомшує його впевненість і самодостатність. Повагу викликає не те, що він каже, а його манера висловлюватися. Невже він справді розуміє людей?
— Я намагалася говорити з людьми, але вони мало що розуміють. Сьогодні моя служниця забула мене вчасно погодувати і зачинила в кімнаті, з якої я не могла сама вийти. І все це заради того, щоб дивитися на велику чорну дошку на стіні, яка світиться і шумить. Я також до неї придивилася і побачила на цій чорній дошці людських істот… мертвих!
Сіамець вдихнув, наче підбираючи найвідповіднішу інтонацію, щоб звернутися до мене. Він висунув довгого рожевого язика і облизав губи.
— Та чорна настінна дошка називається їхньою мовою «телевізор».
— Нехай. У цьому «телевізорі» були ті самі події, які відбулися тут на вулиці. Я бачила їх. Надвечір прийшов якийсь чоловік у чорному і наробив пекельного шуму якоюсь палицею.
— Це називається «рушниця», а якщо було багато пострілів поспіль, то, можливо, йдеться про «автомат».
— Людські діти, які виходили з будівлі з прапором, падали на землю.
— Будівля з прапором — це «школа», а людські діти — учні.
— Потім чоловік у чорному кинув отой свій предмет і втік, а людські діти, що впали, не підвелися.
— Ясна річ. Він їх поранив або вбив. Він приходив саме для цього.
— Далі інші люди наздогнали чоловіка у чорному і завели його до автівки з синьою блимавкою.
— Поліція.
— Потім з’явилася ще одна машина, вона була біла і теж мала синю лампу. З неї вийшли люди, щоб покласти молодих людей на ліжка з коліщатками і забрати їх.
— Швидка допомога.
— Потім прийшли інші люди, розділилися на пари і світили один одному в обличчя.
— Це, мабуть, були журналісти. Саме вони постачають ті зображення, на які твоя служниця дивилася по телевізору.
— Що означає ця сцена?
— Люди переживають кризу. Їх затягує якийсь вир жорстокості, щораз більше, щодалі — то зухвалішої, яка, на мою думку, нескоро закінчиться. Особи, подібні до того чоловіка у чорному, приходять вбивати випадкових людей, на яких тільки натраплять. Це називається «тероризм».
— Навіщо їм вбивати одне одного?
— Це дає змогу викликати дуже сильне емоційне потрясіння і в такий спосіб привернути увагу інших до їхньої справи — якраз завдяки зображенням, які поширює телевізор. Це форма комунікації… Коли люди налякані, вони напружені й ними легше маніпулювати.
— Не розумію.
— Думаю, готується щось гірше: війна. Тероризм — це лише квіточки, це стосується лише кількох десятків
