Завтра будуть коти - Бернард Вербер

Ви там, мишечко?

Я чую, як шалено б’ється її серце. Це вже не тривога, а справжня паніка.

Я нахиляюся і бачу, що вона ховається в дірці, трохи ширшій, ніж моя лапа. Тремтить всім тілом, очі витріщені, щелепи розтулені, хвіст згорнутий кільцем перед лапами. Невже це я її так налякала? Я ж лише юна кішка. Очевидно, роки непорозуміння між нашими двома видами не сприяють подоланню взаємної недовіри. Я знову зосереджуюсь і передаю телепатичне послання, яке супроводжую муркотінням на хвилях низької частоти.

Я не хочу вас убивати, я хочу тільки порозмовляти, як розумна істота з розумною істотою.

Вона задкує, щоби втиснутися у найдальший закуток своєї нірки. Чутно, як від сильного тремтіння у неї цокотять зуби. Переходжу в режим муркотіння на середній частоті.

Не бійтеся.

Вона часто дихає, її серце шалено калатає, наче ця думка, проникаючи в неї, має протилежний до очікуваного ефект. Але, здається, мені все-таки от-от вдасться.

Не думайте тільки, що…

І в цю мить я підстрибую, почувши звук вибуху. Він долинув звідкись із вулиці. Слідом за ним лунає якесь сухе клацання, потім — страшний вереск. Я мчу на другий поверх, вискакую з кімнати на балкон і з цієї високої точки намагаюся побачити, що спровокувало заворушення.

Я бачу людину, вбрану в чорне, що трясе якоюсь палицею, кінець якої потріскує дрібними спалахами, у напрямку молодих людських істот, котрі виходять з великої споруди із синьо-біло-червоним прапором над дверима. Дехто з них падає і не рухається. Інші кидаються у різні боки і кричать, а людина в чорному не перестає робити палицею вибухи. Коли ж та палиця вже не діє, він жбурляє її поміж молодих людей, які кричать і падають на хідник, та пускається навтьоки. Інші люди переслідують його вулицею, їм вдається його схопити майже біля дверей мого дому. Вони розмахують кулаками, тупотять ногами. Звідусіль з’являються автівки, з усіх боків лунають зойки та стогони. Потім людину в чорному забирає якась дивна машина: вона голосно виє, а на даху в неї крутиться синя лампа.

За цей час навколо мого будинку і будівлі з прапором збирається натовп. Крики нарешті вщухли, але люди говорять швидко й голосно, і я вловлюю емоцію, наче відчутну на дотик хмару: страждання. З юрби виходить двоє людей, один говорить, тримаючи якусь кулю в руці, інший освітлює його за допомогою предмета з лампою. Люди з кулею щось говорять своєю мовою, стоячи навпроти предмета з лампою, потім лампу гасять.

Прибуває велика біла машина з такою самою синьою блимавкою і таким самим завиванням. Тих, хто упав, підбирають із землі й заносять до авта. Інстинктивно я вдихаю, наскільки можу, чорноту і негативні хвилі, випромінювані цією подією. Усім тілом поглинаю агресію, біль, почуття несправедливості присутніх людей. Я муркочу, аби очистити простір перед собою. Я відчуваю всі навколишні вібрації і не можу опиратися глибокому хвилюванню. Яка дивна поведінка. Я ніколи раніше такого не бачила. Що ж це сталося, чому вони так поводяться?

Я люблю людей, але не завжди їх розумію.

3. Моя служниця

Люди не такі, як ми.

Навіть фізично вони інші. Ходять на задніх лапах у досить нестійкій вертикальній позиції, яка завжди мене інтригувала. Вони більші, вищі. Їхні руки продовжуються кистями, що, своєю чергою, закінчуються розділеними пальцями з пласкими нігтями, які неможливо втягнути. Їхню шкіру вкривають тканини. Їхні пласкі й округлі вуха розташовані по обидва боки голови, їхні вуса дуже короткі, у них немає видимого хвоста. Вони не муркочуть, а видають горлові звуки, рухаючи при цьому язиком і губами. Вони пахнуть грибами. Назагал вони галасливі, незграбні, з дуже обмеженим відчуттям рівноваги.

Моя мама завжди казала: «Не звертай уваги на людей, вони непередбачувані».

А ось підходить і моя «служниця», проштовхуючись крізь натовп, що зібрався перед моїм будинком.

Моя служниця — гарний екземпляр самички. У неї довга грива блискучої каштанової шерсті, зібрана гарненькою червоною гумкою.

Звати її Наталі. Вона переступає поріг, намагаючись втримати в руках велику коробку. Щоб показати, що я, якби могла, то допомогла б їй, підбігаю і лащуся їй до ніг, делікатно поклацуючи зубами. Здивована, вибита з рівноваги, ледь не падаючи, вона все ж випростується і видає багато звуків, серед яких я впізнаю своє ім’я — «Бастет» (я зробила висновок, що мене так звати, з її манери звертатися до мене). З її інтонації я припустила, що вона хоче бавитися. Стрімко кинулася вбік і заскочила її зненацька. І тут вона не втримується на ногах зі своєю коробкою й розпластується на підлозі. Правду кажучи, не збагну, як вони додумалися ходити лише на задніх лапах.

Я підходжу і лащуся до неї, муркочучи, сподіваючись, що вона погладить мене, щоб віддячити за цю витівку, яка свідчить про високий рівень нашого взаєморозуміння. Наталі вимовляє кілька слів своєю незрозумілою мовою. Її інтонація свідчить: вона також приголомшена тим, що трапилося біля дому. Мені спадає на думку, що можна її розважити, тягаючи шкарпетку, яку я вже добряче погризла — вона пахла людським потом, трохи різким, але дуже приємним. Однак Наталі підводиться і калатає коробкою, наче перевіряючи її вміст.

Заспокоївшись, вона йде до вітальні.

Що ж це за важка і громіздка нова річ? Може, велетенська м’яка іграшка, забавка з дзвіночками або електрична підвісна куля? Обожнюю електричні підвісні кулі.

Коли вона розпакувала коробку, я з розчаруванням побачила, що це товста чорна дошка із гострими кутами. Наступні півгодини вона чіпляла її на стіну. Коли все зроблено, я вистрибую на стіл, вивчаю її ближче. Пробую на дотик..

Це безрадісний холодний моноліт. Він не випромінює жодних хвиль. Я позіхаю, демонструючи, що цей подарунок мене не цікавить.

Натомість усе ще стурбована Наталі не відходить від нової речі. Коли вона її вмикає, з’являються кольорові плями і лунають дивні звуки. Вона сідає у фотель і бере чорну коробочку, щоб міняти кольори і звуки.

Я підкреслено позіхаю і відчуваю, що голодна. Не люблю відчувати голод.

Однак замість того, щоб заопікуватися мною, моя служниця всідається перед дивною настінною лампою, так нею захоплена, як метелик полум’ям.

Зосереджуюся на її розумові й намагаюся розпізнати її почуття. Вона видається зраненою. Тоді я розглядаю кольорові плями на чорній дошці й зауважую, що бежеві кола — це людські обличчя, які чергуються із зображеннями автівок чи людей, що рухаються. Вдивляюся пильніше