Завтра будуть коти - Бернард Вербер
— Ти багато мене навчив, і я вдячна тобі.
— Треба було бути уважнішим до тебе.
— Але ж ти маєш пару. Я розумію, що ти нехтуєш чужою самицею, коли в тебе є своя під боком.
— Але в мене немає пари.
— Я бачила її у твоїй кімнаті.
— Ні, в цьому домі немає інших котів, крім мене!
— А вона, там, — це хто?
Щоб мати чисте сумління, я біжу догори. Він іде слідом. Чорно-біла кішка й досі тут. З нею поруч інший кіт — сіамець, схожий на Піфагора.
— Це — «дзеркало», — пояснює він. — Людський предмет, який відображає те, що навпроти. Та кішка, яку ти бачиш, — це ти, а кіт поруч — це я.
Підходжу ближче. Бачу себе вперше, бо у мене немає «дзеркала».
Вивчаю себе до найменших деталей. Інша я навпроти відтворює мої жести.
— То ось це… це я?
Кішка раптом стала не такою вульгарною. Очевидно, я просто поквапилася з висновками. Вона досить елегантна. Навіть мила. Прискіпливо оглядаю її.
Та я ще чарівніша, ніж думала.
Мене заворожило власне відображення. Тільки подумати: якби я не прийшла сюди, то все життя не знала б, ні на кого я схожа, ні якою інші мене бачать насправді.
Яке відкриття!
Піфагор, що, здавалося, комфортно почувався зі своїм відображенням, сперся лапою на дзеркало. Я зробила те саме.
— Як істота, що має амбіцію комунікувати з усіма довкола, ти мала б почати з пізнання самої себе.
— Звідки ти знаєш, що це — дзеркало?
— Моє Третє Око мені сказало.
— А звідки в тебе це Третє Око? Чому в мене його немає?
— У мене є таємниця. Ходімо!
Ми простуємо поруч сусідніми вулицями. На них ще досить людно о цій порі. Хоча Піфагор мешкає тут віднедавна, схоже, він прекрасно знає квартал і провадить мене численними вуличками, попід ліхтарями, аж до площі, де сидить багато людей. Посередині стоїть велика біла споруда зі стінами вищими, ніж дерева, над якими нависає щось схоже на груші. Піфагор показує мені прохід під решіткою, що дозволяє дістатися до люка. Через нього ми потрапляємо до високої та просторої зали з пречудовими вітражами, картинами і скульптурами.
— Ти вже тут була? — питає він.
— Ні, — вражено відповідаю.
Веде мене до гвинтових сходів, якими піднімаємося догори. Це довго і втомливо, але ми видираємося на дуже високу точку, звідки можна спостерігати надзвичайну панораму міста.
Я наважуюся глянути вниз і розумію, що падіння було б фатальним. Ця вежа значно вища, ніж кілька дерев, якби їх поставити одне на одне.
Вітер на цій висоті куйовдить мою шерсть і сіру шерсть мого побратима. Навіть мої вуса вигинаються під його поривами — не надто приємне відчуття.
— Люблю дивитися згори.
— Тому ти заліз на верхівку дерева, коли тебе переслідував пес?
— Я завжди видираюся нагору. Наші кігті призначені для того, щоб підніматися нагору, а не спускатися донизу, тому ми змушені стрибати… Але як це зробити, коли лютий німецький вівчур чигає на тебе внизу.
Оглядаю краєвид навколо нас. Усюди світяться нерухомі жовті вогники, а ще рухомі білі й червоні.
— Це «їхнє» місто, — каже він. — Місто людей.
— Я рідко відходжу далеко від дому. Знаю лише своє подвір’я, вулицю навпроти і кілька сусідніх дахів.
— Люди будують тисячі будинків. Один коло одного. Аж за край неба. Це місто називається «Париж».
— Париж, — повторюю.
— Он цей пагорб — Монмартр, а місце, де ми зараз, — одна з їхніх релігійних пам’яток: базиліка Сакре-Кор.
— Ти знаєш усе це завдяки Третьому Окові?
Він не відповідає. Я вдивляюся в безкрайню панораму, що відкривається перед нами. Розумію не все з того, що говорить мені Піфагор, але, можливо, просто слухаючи його, рано чи пізно зможу більше осягнути, усвідомити.
Вітер посилюється. Тримаюся, щоб не втратити рівновагу.
— Я хочу навчитися того, що ти знаєш.
— Люди мають й інші міста… Розлога територія рівнин, полів і лісів належить країні, яку вони називають Францією, вона розташована на велетенській кулі, або планеті, яка називається Земля.
— Але мені хочеться знати, чому існую я, чому я така, як є, і що маю робити на Землі.
— Я тобі розповідав про географію, але, можливо, ти більше цікавишся історією.
Він глибоко зітхає, облизує праву лапу, проводить нею за вухом, а потім підводить голову.
— Гаразд, ось тобі мій перший урок з історії. Усе почалося чотири з половиною мільярди років тому, коли Земля народилася.
Я не насмілююся запитати, що таке мільярд, але думаю, що йдеться про число значно більше, ніж усе, що я знаю.
Коли ми розглядаємо небо, всіяне вогниками, одна зірка падає, розтинаючи простір зліва направо.
— Спочатку кругом була тільки вода.
— Я не хотіла б жити у той час. Ненавиджу воду.
— Однак саме з води все вийшло. Життя з’явилось у формі дрібних водоростей, які перетворилися на риб. Якось одна з них вийшла на твердий ґрунт.
Я нічого не питаю, щоб не переривати нитку його розповіді. Але цікаво: коли він говорить про рибу, чи йдеться про тварину, подібну на… Посейдона?
— Цій першій рибині вдалося вижити і відтворитися. Її нащадки перетворилися на ящірок, які все гладшали і ставали дедалі більшими. Їх назвали динозаврами.
— А якими завбільшки були динозаври?
— Деякі були такі великі, як ця вежа, на якій ми зараз стоїмо. І вони були люті. Мали гігантські зуби і кігті. Усі тварини боялися їх. Вони ставали дедалі розумнішими і пристосованішими.
Піфагор робить паузу, глибоко зітхає, облизує подушечки.
— А потім з неба впав гігантський камінь, який змінив атмосферу і температуру. Усі динозаври вимерли. Вижили лише невеликі ящірки і ссавці.
— Що таке ссавці?
— Це перші тварини з теплою кров’ю, шерстю і спеціальними залозами, здатними продукувати молоко. Тобто ми. Сім мільйонів років тому з’явилися перші предки людей і перші предки котів. Три мільйони років тому предки людей поділилися на великих і малих. Предки котів також.
— Ти хочеш сказати, що колись існували великі коти?
— Так, вони існують і досі. Люди називають їх левами. Але залишилося їх не так багато.
— А наскільки вони великі?
— Щонайменше вдесятеро більші, ніж ти, Бастет.
Я пробую уявити собі кота такого неймовірного розміру.
— Але еволюція торкнулася найменших, найрозумніших. Гілки малих людей і малих котів розвивалися далі паралельно аж десять тисяч років.
