Друга фундація - Айзек Азімов
– Зайнятий.
– Але ж тут нікого немає, Песику. Можеш хоч хвилинку зі мною поговорити?
– О Галактико! Чого тобі треба? Швидше. Вона мовила, затинаючись:
– Дівчинка сказала, що вони планували піти у палац Мула. Я подумала, що ми могли би піти з нею. Там має бути гарно всередині.
– Вона тобі сказала? Ну так от, вона нікуди не піде, і ми теж. А тепер іди й займися власними справами. Ти вже мене дістала.
– Але ж, Песику, чому ні? Ти їх не пустиш? Дівчинка сказала, що ти збирався створити імперію!
– Мені байдуже, що вона сказала… Що? – Він підійшов до Каллії і стиснув її руку вище ліктя так, що пальці аж уп’ялися в ніжну шкіру. – Що вона тобі сказала?
– Ти робиш мені боляче. Я не зможу згадати, що вона сказала, якщо ти будеш на мене так дивитися.
Він відпустив її, і якусь мить вона стояла, марно намагаючись стерти червоні сліди. А тоді схлипнула:
– Дівчинка взяла з мене обіцянку нічого не говорити.
– А оце дуже погано. Кажи! Негайно!
– Ну, вона сказала, що план Селдона змінився і десь існує ще одна Фундація, яка має допомогти тобі створити імперію. Ось і все. Вона сказала, що містер Манн є дуже важливим ученим і що у палаці Мула можуть бути докази всього цього. Це все, що вона сказала. Ти сердишся?
Але Стеттін не відповів. Він швидко вийшов із кімнати, а Каллія сумно глянула йому вслід своїми коров’ячими очима. Не минуло навіть години, як було видано два накази з офіційною печаткою Першого Громадянина. Згідно із першим наказом, на космічну орбіту вилетіло п’ятсот кораблів нібито «для проведення військових навчань», а інший спантеличив лише одну людину. Гомір Манн припинив готуватися до відльоту, коли йому принесли цей другий наказ. Звичайно, це був дозвіл на вхід до палацу Мула. Він перечитав його кілька разів, відчуваючи що завгодно, тільки не радість.
Але Аркадія була в захваті. Вона ж бо знала, що сталося. Або, принаймні, вважала, що знає.
14. Тривога
Полі поставила сніданок на стіл, поглядаючи краєчком ока на прес-рекордер, що спокійно виголошував новини дня. Вона могла легко накривати на стіл, навіть дивлячись одним оком. Оскільки всі страви були упаковані в одноразові стерильні контейнери, її обов’язки зводилися лише до вибору меню, розміщення страв на столі і прибирання після сніданку.
Вона цокала язиком, дивлячись на екран, і тихенько бурчала, коментуючи побачене.
– О скільки злості в людей, – сказала вона. Дарелл лише хмикнув у відповідь.
За якусь мить у її голосі почулося скреготання, а це означало, що зараз вона ремствуватиме на всі світові скорботи.
– Ну чому тепер ці жахливі калганці, – вона особливо наголосила другий склад, видавши довге «а», – таке роблять? Здавалося, що вони мали би вже дати нам спокій. Але ж ні, знову проблеми, проблеми, постійні проблеми.
А тепер гляньте на цей заголовок – «Заворушення перед консульством Фундації». О, я б їм вправила мізки, якби могла! Біда з цими людьми – вони просто нічого не пам’ятають. Нічого, докторе Дарелл. Згадайте останню війну, що почалася після смерті Мула – звичайно, я тоді ще була дитиною, – скільки неспокою та хвилювань довелось усім зазнати! Мого рідного дядька вбили, а йому було трохи більше двадцяти, два роки по тому, як одружився, маленька дочка. Я навіть зараз добре його пам’ятаю – світле волосся, ямочка на підборідді. Десь в мене є його тривимірне фото…
А тепер уже ця його дівчинка має власного сина, який служить на флоті і, швидше за все, якщо щось станеться…
І в нас були бомбардувальні патрулі, і всі чоловіки по черзі служили у стратосферній обороні… Я можу собі лише уявити, що би вони зробили, якби калганці залетіли так далеко. Моя мати розповідала нам, дітям, про картки на їжу, ціни та податки. Ми ледь зводили тоді кінці з кінцями…
Якби люди це розуміли, то ніколи не почали б усе це знову; вони просто не захотіли би мати нічого спільного з війною. І я гадаю, що не в людях справа, ні; думаю, навіть калганці воліли би сидіти вдома з сім’ями, замість вештатися на кораблях і гинути. Все через цього жахливого чоловіка, Стеттіна. Дивні там люди, що дозволяють йому жити. Він убиває цього старого чоловіка – як його там? – а… Таллоса, а тепер він просто вбиває, щоби панувати над всіма. І чому він хоче воювати з нами, не розумію. Він мусить програти – так, як і завжди. Можливо, це все робиться за Планом, але іноді я впевнена, що цей План якийсь підступний, бо в ньому стільки війн і вбивств, хоча мені нема чого сказати про Гарі Селдона, який, я певна, знає набагато більше, ніж я, і, можливо, я просто дурепа, щоби сумніватися в ньому. Але інша Фундація є так само у цьому винною. Вони могли би зупинити Калган зараз і все налагодити. Зрештою, вони все одно це зроблять, але хотілося би, щоб це сталося до того, як ми зазнаємо якихось втрат.
Доктор Дарелл підняв голову.
– Ви щось сказали, Полі?
Полі витріщила на нього очі, а потім сердито примружилася.
– Нічого, докторе, зовсім нічого. Кого цікавлять мої слова?! У цьому будинку мене хіба що перед смертю вислухають. Я просто стрибаю то туди, то сюди, але щойно намагаюся щось сказати… – І вона вийшла, переповнена гнівом.
Її вихід справив на Дарелла таке ж незначне враження, як і її слова.
Калган! Нісенітниці! Просто фізичний ворог! Таких завжди розбивали!
Але він ніяк не міг вийти з цієї безглуздої кризи. Сім днів тому мер попросив його очолити відділ наукових досліджень і розробок. Він пообіцяв відповісти сьогодні.
Добре…
Він неспокійно заворушився. Чому саме він? Але чи може він відмовитися? Це здалося би дивним, а він не зважувався видатися дивним. Зрештою, чого він має турбуватися про Калган. Для нього існував лише один ворог. Завжди.
Коли його дружина ще була жива, він був лише радий ухилитися від завдання, сховатися. Ті довгі, тихі дні на Тренторі, де навколо лежали руїни минулого! Тиша знищеного і забутого світу! Але вона померла. Менше п’яти років минуло, якщо бути точним, і після цього він зрозумів, що може жити, лише борючись із цим невидимим і страшним ворогом, який позбавив його людської гідності, контролюючи його долю; який перетворив життя на жалюгідну боротьбу проти вже визначеного фіналу; який перетворив увесь Всесвіт на мерзенну та смертельну шахову
