Друга фундація - Айзек Азімов
– Я к…кажу лише правду і н…нагадую вам, м…мілорде, що я громадянин Фундації. В…вам не можна мене чіпати, інакше наслідки будуть с…серйозніші, ніж ви гад…даєте.
Лорд Калгана оглушливо розреготався.
– Погрози для дітлахів. Цим ви перелякаєте хіба що якогось ідіота. Годі, містере Манн, я був із вами ввічливий. Я слухав вас двадцять хвилин, поки ви верзли нудні нісенітниці, що їх вигадали впродовж безсонних ночей. Марно старалися. Я знаю, що ви тут не лише для того, щоби просто розгрібати Мулів попіл і гріти руки над знайденими жаристими вуглинками. Ви прилетіли, щоби знайти щось більше, про що зізналися. Хіба не так?
Гомір Манн не міг стримати той жах, що з’явився у його очах. Він боявся тепер навіть дихнути. Лорд Стеттін помітив це і ляснув жителя Фундації по плечу так, що той аж закрутився разом зі стільцем.
– Добре. Будьмо відверті. Ви розслідуєте план Селдона. Ви знаєте, що він більше не діє. Можливо, ви знаєте, що я тепер неминучий переможець, я і мої спадкоємці. Годі, добродію, чи не все одно, хто створить Другу Імперію – головне, щоб її створили. В історії немає улюбленців, га? Ви боїтеся мені сказати? Ви ж бачите, що я знаю про вашу місію.
Манн нерозбірливо промимрив:
– Ч…чого ви хочете?
– Вашої присутності. Я не хотів би зіпсувати План через самовпевненість. Ви знаєтеся на цих речах краще за мене; ви спроможні виявити незначні недоліки, які я можу пропустити. Продовжуйте, і тоді ви отримаєте винагороду, свій справедливий шматок здобичі. Що ви плануєте зробити на Фундації? Зупинити неминучу поразку? Продовжити війну? Чи це просто патріотичне бажання померти за свій світ?
– Я…я… – тільки й вихопилося в нього.
– Ви залишитеся, – впевнено сказав лорд Калгана. – У вас немає іншого вибору. Зачекайте! – Він раптом згадав те, про що майже забув: – У мене є інформація, що ваша племінниця походить із родини Бейти Дарелл.
Гомір вражено вимовив:
– Так.
У цей момент він не міг сказати нічого, крім голої правди.
– Це знаменитий рід на Фундації? Гомір кивнув.
– Так. Це т…ті, хто точно не стерпить, якщо їй завдадуть шкоди.
– Шкоди! Не будьте дурнем, чоловіче, я думаю геть про інше.
Скільки їй років?
– Чотирнадцять.
– Чудово! Навіть Друга Фундація чи сам Гарі Селдон не спроможні зупинити час і перешкодити дівчатам ставати жінками.
Із цими словами він повернувся і пішов до закритих завісою дверей, із гуркотом відчинивши їх.
Він гримнув:
– Нащо, заради Космосу, ти притягла сюди свою тремтячу тушу і сидиш тут?
Леді Каллія закліпала і тихо сказала:
– Я не знала, що в тебе там хтось є.
– Є. Я поговорю з тобою про це пізніше, а зараз я хочу бачити твою спину, і швидко.
За мить її квапливі кроки затихли у коридорі. Стеттін повернувся:
– Вона – фінал фарсу, що надто затягнувся. Невдовзі все закінчиться. Чотирнадцять, кажете?
Гомір глянув на нього із жахом, але вже з іншої причини!
Двері приймальні безшумно прочинилися, змусивши Аркадію аж підскочити від несподіванки. Відтак краєчком ока вона уздріла висунутий звідти палець, що з усіх сил прикликував її, а відтак, коли вона ніяк не відреагувала, звідти постала бліда, тремтяча постать, яка самим лише своїм виглядом змусила її навшпиньках підійти до дверей.
У коридорі чувся лише шурхіт кроків. Звичайно, це була леді Каллія, яка схопила Аркадію за руку так міцно, що їй стало боляче, але вона чомусь не заперечувала. Принаймні, леді Каллії вона не боялася.
Але чого їй треба?
Тепер вони опинилися в будуарі – рожевому, наче із цукрової вати. Леді Каллія притулилася спиною до дверей.
Вона сказала:
– Це був наш потаємний шлях до мене… до моєї кімнати, розумієш, із його кабінету. Його, сама розумієш. – І вона вказала пальцем на двері, ніби сама думка про нього гнітила її душу смертельним страхом.
– Нам так пощастило… Так пощастило… – Розширені зіниці її синіх очей аж почорніли.
– Ви можете сказати мені… – несміливо почала Аркадія. Проте Каллія натомість заметалася по кімнаті.
– Ні, дитинко, ні. У нас нема часу. Знімай одяг. Будь ласка.
Будь ласка. Я дам тобі інший, і тебе не впізнають.
За мить вона вже встромила голову в шафу і, бурмочучи якісь нісенітниці, викидала звідти купи одягу, несамовито вишукуючи щось, що дівчинка могла би вдягнути, не перетворюючись на живе запрошення до флірту.
– Ось, це підійде. Це повинно підійти. В тебе є гроші? Ось, бери все… і оце… – Вона знімала прикраси з вух та пальців. – Просто лети додому, до своєї Фундації.
– Але ж Гомір… мій дядько.
Аркадія марно намагалася протестувати крізь складки з метиленового плетива формованого металу, що їх леді надягала їй через голову і які приглушували звук.
– Він не поїде. Песик залишить його тут назавжди. Але ти не повинна залишатися. О люба, невже ти не розумієш?!
– Ні, – Аркадія змусила її зупинитися. – Я не розумію. Леді Каллія стиснула її руки.
– Ти повинна повернутися додому і попередити своїх земляків, що буде війна. Невже це незрозуміло? – Схоже, абсолютний страх парадоксальним чином надав чіткості її думкам і словам, що було зовсім не в її характері. – А тепер ходімо!
Вони вирушили іншим шляхом! Повз службовців, які дивилися їм вслід, але не бачили жодних причин зупиняти ту, яку безкарно міг зупинити лише лорд Калгана. Коли вони проминули браму, охоронці клацнули підборами і відсалютували.
Аркадія аж засапалася від цієї біготні, що, здавалося, тривала роки, хоча насправді відтоді, як її поманив білий палець, і до миті, коли вона опинилася біля воріт, де гомоніли люди, а віддалік шумів транспорт, минуло лише двадцять п’ять хвилин.
Вона озирнулася назад, відчувши несподіваний переляк і жаль.
– Я… я не знаю, навіщо ви це робите, міледі, але дякую вам… Що буде з дядьком Гоміром?
– Не знаю, – простогнала та у відповідь. – Невже ти не можеш полетіти? Іди просто до космопорту. Не чекай. Може, він уже тебе шукає.
Але Аркадія все одно затрималася. Вона вже залишила би Гоміра, але тепер, коли вона опинилася назовні, в неї з’явилися підозри.
– А вам яке діло до того, навіть якщо він мене й шукає? Леді Каллія прикусила нижню губу і пробурмотіла:
– Я не можу пояснити це такій маленькій дівчинці. Це було би непристойно. Ну, ти
