Коли вмирає Безсмертний - Юрій Георгійович Герасименко

У Івана потемніло в очах. Не пам’ятає, як і вийшов з Тихого залу… Куди тепер? До Орро? Але ж ніякого знака сьогодні ще на панелі не було…

Трохи повагавшись, Бідило попрямував все-таки до ліфта: хай буде, що буде, а зараз йому конче треба порадитися з старим несхильником, поговорити, розділити горе…

Ось і перший поверх. Ліфт спинився, Бідило переступив поріг і… так і остовпів від несподіванки. Там, внизу, біля входу до кімнати швейцара, жовтіла юрба озброєних легіонерів. Трохи віддалік валялася виламана панель. Зненацька натовп розступився, двоє дебелих, низьколобих слуг Любові вивели із кімнати зв’язаного Орро. Халат на ньому подертий, на грудях і голові крамольним червоним кольором яскраво проступала кров.

— Хакахо!.. Хакахо…— злякано шепотіли легіонери.

Іван стояв мов громом прибитий.

З химерних, схожих на саксофони репродукторів, що поблискували на всіх дахах, бринів, коливався над столицею Зелений Дзвін. Мертвотно світилися на стінах незліченні веління Безсмертного. З-за відсунутих панелей величезних, схожих на театри перукарень шипів і скреготав спикт. Тисячі закритих штейпів із зловісними емблемами Легіону сновигали поміж кубічними хмарочосами. Місто-1, столиця всесильної світової держави, жило своїм звичайним розміреним життям.

Все було буденне, таке, як і вчора, як позавчора, як всі сто сотень віків історичного існування Щактиф. Все наче було звичайне, але зовсім не звичайним здалося воно Івану, коли він вийшов з чорного ходу і, оглядаючись на всі боки, попрямував до хифового парку. Ні, він не просто оглядався, він роздивлявся навкруги, ніби кожну дрібничку бажав запам’ятати.

Проте йшов спокійно, навіть дуже спокійно.

Все своє свідоме життя Бідило був людиною дії. Тривожився тільки тоді, коли не знав, що робити. А коли вже приймав рішення, одразу ж заспокоювався.

Отак і зараз: шлях обрано, рішення прийнято.

Кілька цот тому у вестибюлі академії зустрів Купхейпа.

— Далеко, — каже, — не заходьте. Через півтоци нас прийме Кап Шкеч.

«Півтоци…» — всміхався Іван. Через півтоци ні Купхейп, ні сам Кап Шкеч і сліду його тут не відшукає!

План був настільки простий, наскільки й відчайдушний: захопити корабель, що стояв біля очисного басейну, летіти в Гримучі гори. Орієнтуватися по карті. В кожному штейпі, — Іван про це знав, — була детальна карта Щактиф. Приземлитися в районі гори Білої, шукати загони несхильників.

Іван знав також, що штейп такого типу заправляється дуже рідко, але під час заправки бере для гравітаційних двигунів і двигунів руху стільки палива, скільки треба на дванадцять повних витків навколо планети.

Без всяких перешкод дістався до очисного басейну. Озирнувся, наче нема нікого, обійшов штейп понад штахетовою огорожею, ще оглянувся — нікого. Одразу за штахетами тьмяно поблискував величезний повітряний корабель. На правому боці, на вхідній панелі, напис:

ВИПРОБУВАНО ПІСЛЯ КАПІТАЛЬНОГО РЕМОНТУ………….. (дата)

ЗАПРАВЛЕНО ПАЛИВОМ……………………………………………………… (дата)

Панель наглухо засунута, без ключа не відкриєш, та у верхній її половині поблискує чимале віконечко з прозорої тонкої пластмаси. Біля штейпу ніякої варти. Тихо…

Іван намацав у кишені гострий металевий уламок, ще раз озирнувся і хотів було вже занести ногу на штахетний парканчик, але зненацька присів, метнувся за високий кущ, ліг: у кінці алеї з явився Шат.

Не поспішаючи підійшов він до штейпу, спинився, уважно оглянув навколишні чагарі і раптом повернувся просто до Івановою куща. Бідило затамував подих: і для чого було ховатись? Ну побачила б його оця Купхейпова нишпорка біля штахетів. Ну то й що з того? Сказав би: гуляю тут. Таку дурницю впоров…

А Шат тим часом впритул підійшов до куща, оглянув його і, зламавши кілька молодих їстівних гілочок, пішов своєю дорогою. Іван з полегкістю зітхнув. Визирнув — нікого нема. Вибрався на алею, ще раз озирнувся — пусто…

Стрибок — і біля штейпу. От біда! Треба ж було заздалегідь вийняти уламок. Швидше! Швидше! А він, клятий, — як на зло! — зачепився, застряв у кишені — не виймається та й годі! Ще зусилля… Нарешті! Аж упрів. Ось він. Разом з кишенею вирвав.

Затиснувши залізяку, Бідило замахується, і раптом ззаду — зовсім близько! — важкі кроки. Озирнувся — хичист. Здоровенний, на голову вищий, сопе, відстібує ПС.

«Шат!.. Привів, собака!..»

Рвонувся, ударом ноги вибив зброю. Мить — і зчепилися, покотились по бетоновому майданчику. Спершу перемагав Іван. Він брав спритністю, розумом, а не силою. Ось він уже поклав хичиста на* спину, ось уже коліном на груди надавив. Зараз, зараз Іван дотягнеться, схопить ПС… Ще ривок, ще… і віддасть ворог душу Сонячному Вседержителю.

Та хичист напружився, випорснув з-під Іванового коліна. І от уже Бідило лежить на спині. Хичист важко дихає, пускає слину і все мацає, мацає рукою — шукає ПС. Іван робить неймовірні зусилля, але вирватися не може: хичист сильніший…

Невже все? Невже кінець? Так безглуздо…

А хичист тягнеться й тягнеться. Ось вона, плеската чорна скринька з блискучим рефлектором… Ось вона…

Іван напружує всі сили, намагається відповзти, і це йому вдається. Тепер вже ворогові ніяк не дотягтися до смертоносної зброї.

Хичист сатаніє від люті. Чіпкими, немов залізними пальцями стискає, душить Івана за горло.

Світ темніє в очах… Невже отак йому і вмирати під цим слинявим одороблом? А не годен він такої честі! Ні, як вмирати, то вже справжньою смертю! Стоячи вмирати!

Як рвонув — де й сила взялась! Випручався з-під засапаного хичиста, зіп’явся на коліна, а той давить, гне до землі.

І в цю мить Бідило знову побачив Шата.

Ну, все! Тепер уже й справді кінець…

А Шат підбігає, хапає ПС, прицілюється, яскраве сяйво засліплює Івана. «Кінець… кінець, — дзвенить у голові. — Кінець…» Та що це? Руки ворога слабнуть. Іван розплющує очі: диво! Хичист обм’якнув, сунеться додолу, падає, як важкий лантух. Все це відбулося так несподівано, що Бідило не зразу отямився.

— Поможи! — просить Шат, тягнучи за ноги труп до хифового парку. — Поможи! Хіба не бачиш, не подужаю! Сюди, сюди, до басейну. Підважуй, перекидай через борт! Так, так, ще раз… — Кремезне тіло перехилилось через поручні, звісилося і, нарешті, важко плюхнулося в прозору рідину. Рідина закипіла, вкрилася рясними бульбашками.

— Все… — з полегкістю зітхнув Шат. — Ходім звідси.

Пішли далеко, через парк, через вулицю, знову в якийсь парк. Сіли на лаві.

— Дурницю ти, однодумче, замислив, — мовив Шат, і — диво! — навіть голос у нього був не такий, як завжди: чіткий, упевнений. — Дурницю, кажу, замислив! Ти ж знаєш, що на