Коли вмирає Безсмертний - Юрій Георгійович Герасименко
«Транспортний, — відзначив Іван, — повіз комплекти газет на склад паперового утилю».
Життя поволі поверталося в свої буденні береги. Мов наполохані миші, боязко визирали на світ служителі та хичисти.
— Ваша схильність, — хтось покликав Івана. Озирнувся — Шат. Обличчя, як маска, голос нудний, безбарвний, а очі бадьорі. — Ваша схильність, Купхейп Х’юп Купеп просив передати, що через півтоци ви з ним відвідаєте їх схильність Пейта Фикта.
Дивний, дуже дивний був кабінет у цього видатного державного діяча! На стінах потворно строкаті і, мабуть, дуже дорогі килими. Химерні закрутки та якісь незрозумілі фігурки на великому стінному тоццойті. В кімнаті аж два трюмо З усякими баночками, скляночками, флаконами і флакончиками. Письмового стола нема. Замість нього біля великої канапи красується круглий столик, завалений паперами, заставлений сяючими келишками і мисочками з якимись наїдками. Решту місця займають всілякі тумбочки, пуфики, торшери та інші надзвичайно важливі речі, абсолютно необхідні для кожного будуара на всіх планетах всіх зоряних систем.
Пахне одеколоном і солодощами.
В глибині кімнати зеленіє ще одна панель з масивною скрижаллю. На скрижалі поблискує одне слово: «ВОНА».
З великої м’якої канапи назустріч Іванові й горбаневі ліниво підвівся високий гнучкостанний юнак з маленькою лисою голівкою:
— Чим можемо служити? — запитав він, дивлячись кудись угору, поверх Купхейпової голови.
— Ось, це для вас! — і горбань з догідливою посмішкою подав зеленого конверта.
Пейт Фикт (а це, звичайно, був він) недбало, двома пальцями взяв лист і знову ліг на канапу:
— Е-е… сідайте. Там…
Горбань і Бідило присіли біля входу на мініатюрні пуфики.
Пейт пробіг очима напис на конверті, позіхнув і, так і не розпечатавши, кинув конверта прямо на якусь мисочку з їжею.
— Кап Шкеч… — проказав він ліниво-задумливо. — Знову Кап Шкеч… Чого йому ще треба від нас? Може, ви усно? В двох словах?.. Ми так не любимо читати…
— Можна, — і Купхейп, хоч і не в двох словах, але досить лаконічно виклав Пейтові суть справи. Говорив він швидко, чітко, з радісною посмішкою — незважаючи на недавній переполох з гроундом, горбань явно був у доброму настрої.
— Аудієнцію у Хича… — Пейт знову позіхнув. — Що ж, можна було б… Кому ми тільки її не влаштовували… — Пейт чомусь уперто називав себе у множині. — Кому ми тільки не допомагали… Сач Кепст — раз, — рахуючи, Пейт загинав пальці, — Ф’юче Пехфект — два, Шістдесят дев’ятий — три, Кап Шкеч — чотири… О, та всіх не перелічиш. Всі, всі завдяки нам вибилися в люди… Ну це — спогади. Давайте до діла. Квитанція від Департаменту Дарунків Щедрого Серця при вас?
Горбань знітився, винувато закліпав очима.
— Ви… ви… вибачте, я не знав…
— Фі, ну це ж просто непристойно! Йти до порядних людей, просити їх допомоги і без… — Пейт зробив жест, наче Зважив на долоні щось вагоме. — Йти без дарунка? Ви мені вибачте, але так… так справжні інтелектуали не роблять. Не знаю, не знаю, чи зможемо ми щось зробити для вас…
— Але я обов’язково зайду в цей… ну в Департамент Серця…
— В Департамент Дарунків Щедрого Серця, — поважно, наголошуючи на слові «щедрого», поправив Пейт Фикт. — Зайдіть, зайдіть… А потім, діб так через десять, і до нас… А ми тим часом подумаємо і вже будемо знать, що ми зможемо для вас зробити…
— Але ж, ваша схильність… — де й дівся Купхейпів добрий гумор. Мета всіх його дев’ятиденних ходінь по муках, щойно така близька, майже досягнута, знову стала віддалятись, повиватися туманом непевності.— Ваша схильність… Ваша схильність…
— Я вам усе сказав. І взагалі це вже тривіально. Ви ніби цілком пристойний служитель, а торгуєтесь, як жовтий шхуф.
У горбаня затремтіли губи.
Хто знає, яким би драматичним фіналом завершилася ця розмова… Купхейп, доведений попередніми поневіряннями до повного розпачу, перебував уже в тому дуже цікавому стані, коли навіть богобоязливі бабусі, майже не цілячись, влучають чавунними прес-пап’є межи очі ненависним бюрократам.
Може б, так воно й було, коли б у цю мить панель з написом «ВОНА» не відсунулась і до кімнати врочисто-граціозною ходою не ступила висока і, як здалося Іванові, надзвичайно вродлива жінка. Білий довгий халат щільно облягав її розпещені форми, ефективними складками спадав донизу, тягнувся шлейфом по картатих килимах підлоги.
Пейта Фикта мов вітром здуло з канапи. Схопився, виструнчився, похапцем поправляючи розхристаний одяг.
— Чому ти досі не почистив черевики їх найнижчої схильності? — владним мелодійним голосом запитала Вона у Пейта.
— Я сподіваюсь… Мені здавалося, — забелькотав розгублений Фикт. — Я думав…
— Знову валявся… Боже, який безвольний… Хто ці особи? Вони з проханням до мене?
— Так!.. — зрадів Пейт, що розмова перейшла на іншу тему. — Так, так, вони з проханням… До нас з тобою… До тебе й до мене… Ми…
— «Ми», — скривилася Вона, — знову цей огидний займенник! Хлопчику, чи не здається тобі, що ти спекулюєш високим званням мого чоловіка? Га? Хто такі «ми»? Може, ти вважаєш, що не тільки я, а й ти близький друг шефа Департаменту Особистих Справ? Може, тобі примарилось, що і в тебе закоханий Великий Перукар? Може, ти переконаний, що на наступне Свято Пітьми вже не мене, а тебе запросить сам Хич Мислячий? Гей ти, чоловіча нікчемність! На що ти Здатний?!—закінчила Вона і повернулася до Купхейпа.— Ви до мене?
— О так! Саме до вас! — нашвидку зорієнтувався Купхейп. — Тільки до вас!
— Але… Я зараз не маю часу… — критичним оком окинувши горбаня, з досадою промовила Вона і в цю мить глянула на Івана. — О-о! — вирвалося в красуні. І в, цьому надзвичайно безпосередньому «о-о!» озвалася ціла гама почуттів. Саме так вигукне молода, вродлива, розпещена й розбещена жінка, побачивши річ надзвичайно принадну, але чужу і, мабуть, недосяжну для неї. І здивування в тому вигуку, і щирий захват, і біль ревнощів. — Ви теж до мене? — спитала вже тільки в Бідила і якнайпривабливіше всміхнулася.
— Це мій… — Купхейп недбало махнув рукою, — мій піддослідний.
Та Вона вже не слухала горбаня.
— Прошу! — граціозним жестом запросила Івана до тої кімнати, на вхідній панелі якої гордо виблискувало коротке і владне: «ВОНА». Купхейп, нічого не розуміючи, побрів слідом.
Кімната, куди, сяючи усмішкою, ввела Івана Вона, була теж будуаром, але вже мебльованим і прикрашеним куди більш вишукано.
— Прошу! — господиня вказала гостям
