Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук
— Ще раз! — гукнули з берега на човник. — Тепер добре, тепер вийшло!
— Що тут таке? — поцікавився я.
— Одержуємо подвійні зірки, — відповів Мурашов. Він стояв до колін у прибережному мулі в черевиках і штанях.
Човник повертався, і Мурашов присів над самісінькою поверхнею води.
— Є, вийшло! — крикнув він, коли човник пройшов мимо. З його штанів стікали струмочки води.
— Та що ж тут таке? — не стерпів я.
— Досить, — сказав Топанов, — переконали.
— Розумієте, один із наших астрономів заявив, що ті своєрідні завихрення в міжзоряному середовищі, про які ми говорили, дали б початок лише одиночним зіркам. Я звернув його увагу на суміжні вихори, які легко утворюються навіть у воді, якщо сильно гребти веслом. От і пішли перевірити. Хіба ви не бачили, що, коли човен проходив мимо, з кінця весла зривалася не одна вихрова лійка, а зразу дві? Це було дуже серйозне заперечення, адже подвійних зірок дуже багато, приблизно на чотири одиночні припадає одна подвійна, на чотири подвійні одна потрійна, і це співвідношення корегується нині в бік більшої кількості кратних зірок…
— Дуже добре, що ви майже всі тут, товариші, — раптом сказав Топанов, — я просто щасливий, що мені не доведеться бігати по кожного з вас. Голови ваші повні ідей, і мені, повірте, дуже радісно з того, але ж ви дорослі люди. Ми пробули тут надто довго, і наш звіт розслідування треба скінчити якомога швидше. Гадаю, що днів за три ви зовсім вивільнитесь і тоді займайтесь своїми ідеями, підрахунками, обчисленнями… Від вас самих залежить, коли ви зможете звільнитись для творчості. Та й “білих плям” у нас іще багато! Не розкусиш горішка, не з’їси й зернятка! А у звіті треба описати весь хід експерименту Алексєєва, увесь до кінця, без цього всі ваші висновки, даруйте, на піску… — Топанов нагнувся і набрав повну жменю піску.
Тонкими цівочками стікав сухий пісок крізь пальці, а ми намагалися не дивитись на нього: докір був справедливий.
А за п’ять днів було відтворено більш-менш детально весь дослід Алексєєва. В головній частині ракети містився металевий павук, зібраний із сотень фігурних секцій. В центрі його була начинена порохом сфера. Коли на орбіту виходив останній ступінь штучного супутника, який робив повний оберт навколо Землі приблизно за вісім годин, Алексєєв посилав спеціальний сигнал. Спрацьовував досить складний пристрій, пороховий заряд вибухав і розкидав у всі боки всі чотириста секцій, сполучених між собою тонкою, але досить міцною ниткою. Це колесо, що мчало в космічному просторі, було гігантським прискорювачем, який живився за допомогою фотоелементів енергією сонячного випромінювання. Закон періодичної зміни поля в центрі колеса прискорювача був дуже складний.
Велику дискусію викликали припущення про ті засоби, що з їх допомогою Алексєєв домагався періодичної зміни сил тяжіння. Рішення підказав Леднєв, воно було навдивовижу просте.
— Алексєєв змінював значення сил тяжіння в центрі свого колеса-супутника тричі на добу. І робилося це цілком автоматично, під час наближення й віддалення супутника в полі притягання Землі!
— Він використав земну кулю як. джерело гравітаційних сил! — вихопилось у Григор’єва. — Вирішив зовсім як Максим Федорович, і просто, й дієво… А от чому з’являється міраж і нащо він, ви нам, товаришу метеоролог, досі не пояснили.
— Так, марево — це явище стороннє, — неохоче зізнався Леднєв, — зірки мікрогалактики проектувались в інфрачервоних променях, викликали нагрівання деяких шарів повітря.
— Ото ж. бо, впертий чоловіче, — задоволено мовив Григор’єв.
Серед замовлень лабораторії Алексєєва було виявлено також замовлення на спеціальне реле, яке спрацьовувало б, приймаючи радіосигнал певної форми. Варт було Алексєєву подати цей сигнал, і реле відпускало один кінець металевої нитки, яка скріплювала колесо-прискорювач. Зустрічний опір розсіяних газів одразу порушив би розташування окремих секцій, і дослід припинявся…
Звіт було вже підписано й підготовлено до відправлення, коли зненацька почалися події, які зразу поставили питання про супутник Алексєєва зовсім по-іншому.
ЧУДО ПРОФЕСОРА РЕЯ
Увечері Топанова викликали до телефону. Він розмовляв не більше хвилини і вийшов чимось схвильований.
— Сьогодні я відлітаю до Москви, — сказав він. — Звіт візьму з собою.
— Щось нове? — спитав я.
— Так, про супутник Алексєєва з’явились повідомлення в іноземній пресі.
— Але ж ви самі говорили про публікацію зібраних матеріалів, Максиме Федоровичу?
— Ми до кінця самі не з’ясували питання. Ще рано виступати, рано! — невдоволено мовив Топанов. — Та, видно, чужого рота не затулиш! Доведеться давати пояснення, нічого не вдієш…
Топанов повернувся за два дні й передав вам копію статті, яку опублікував один з американських журналів. Ця зовні невинна, часом наївна стаття насправді могла схвилювати кожного, хто був причетний до розслідування. Стаття називалась: “Чудо і я”. Ось її зміст.
“Контролер підходу Вашингтонського аеропорту Джо Бернс уважно стежить за радіолокатором. “Тримайте лівіше, — звертається він до зеленої тремтливої точки на екрані радіолокатора, що відображувала літак, який іде на посадку. — Так, ще лівіше, ви підходите до посадочного курсу”. Джо обертається по нас і жестом попереджає, що літак, який нас цікавить, має зараз приземлитися. Ми біжимо до виходу на аеродром. “Це наш”, — думаю я, слідкуючи очима за сигнальними вогнями літака, що йде на посадку. Так і є, на борту літака — “Юнайтед 2471”, Під’їжджає трап, униз сходять пасажири. Але де ж професор Доналд У. Рей? Я з тривогою вдивляюся в обличчя. Тільки б не проґавити цю єдину можливість, адже професор не любить вести бесіди з кореспондентами. “Репортери й мухи заважають правильно мислити”, — якось сказав він, випроваджуючи мене з власного кабінету… Ось, нарешті, й він, прощається із стюардесою, він у чудовому настрої. Ну, щасти мені боже!
— Професоре, одну