Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

І раптом я зрозумів: я не тільки на правильному шляху, але й теорію можна перевірити експериментально. Не буду утруднювати тебе технічними деталями, перекажу лише суть нашого досліду.

Передусім я мушу застерегти, що в цій зовсім новій галузі немає ще усталених думок, нема відповідних слів. Ми назвали нашу точку зору “теорією вакууму”, проте назва, безперечно, невдала.

Наша теорія — це не спроба гальванізувати справедливо відкинуту теорію ефіру,[4] що на початку двадцятого століття привела до непереборних суперечностей. Однак ми дійшли висновку, що теорія відносності, яка розв’язала ці суперечності, зробила неправильний висновок про відсутність взагалі будь-якого середовища. Ми взяли собі за мету перевірити цей висновок, знайти такі умови, за яких змогли б проявитись електромагнітні властивості цього середовища… Нагода трапилась, і нагода чудова!

Нам пощастило “прилучитися” до розробки чергового запуску штучної планети. З певними труднощами умовили включити до програми досліджень перевірку характеру відхилення світлового променя в полі сонячного тяжіння. Наші припущення підтвердились. Безповітряний простір, не викликаючи гальмування зірок або планет, штучних супутників чи метеорних частинок, все ж мав деяку своєрідну “в’язкість”, яка проявляла себе в дуже тонких ефектах електромагнітної природи. Умови поширення світла перед Сонцем, що рухається, виявились іншими, ніж досі гадали. Цей експеримент дозволив нам не тільки перевірити якісно наші припущення, але й дав нам деякі кількісні співвідношення, в яких була така велика потреба напочатку.

Ми запустили в космос кілька штучних супутників. Це були дуже невеликі супутники, завбільшки як помаранча, їх було оснащено малопотужними передавачами. Проте вони зробили своє. Випромінювання радіохвиль уперед за рухом супутника виявилось іншим, ніж проти руху. І знову неоціненні стовпчики цифр стали за джерело нових розрахунків і узагальнень,

Досліди знов було, перенесено в лабораторію. Ми вирішили скористатися із своєрідної “електромагнітної в’язкості порожнечі”, щоб перевірити вже зміцнілу теорію.

І ось усе готове. Навколо скляної кулі повільно обертається багатотонний свинцевий брус. Куля всередині порожня, і спеціальні насоси (гордість Розумова) утворили в ній рекордно високий вакуум. В особливий спосіб наведені електромагнітні поля, що поєднувались із змінним гравітаційним полем, примусили зрушити з місця невловиму “порожнечу”. І раптом… поодинокі атоми натрію, введені всередину кулі й збуджені ультрафіолетовим промінням, показали неймовірний стрибок частоти. Перед нами відкрилась дорога до незвичайного, фантастичного експерименту. Ми вирішили створити модель зірки, що народжується. Модель в ізольованій “частині” простору з прискореним ходом часу.

Але нові перешкоди постали перед нами: Всі розрахунки показали, що для успішного проведення досліду необхідно мати величезний об’єм високого вакууму.

Вийти в космос і в його просторах здійснити дослід — це було єдино правильне рішення.

Ми назвали нашу установку “кінехрон”, з її допомогою ми розраховували різко прискорити перебіг часу у замкненій ділянці простору. Установка важила порівняно небагато, та вся складність була в тому, щоб наш кінехрон зміг розкритися в космосі без участі людини. Гірлянди фотоелементів, тисячі конденсаторів, сотні секцій, своєрідних обмоток кінехрона — все це мало розгорнутись у безповітряному просторі, самоперевіритись і за сигналом із Землі розпочати експеримент.

З трьох ракет, що їх ми запустили, тільки одна відповідала всім умовам завдання. Контейнер останнього ступеня мав автоматичний пристрій, схожий на незграбного карлика-робота. “Крокуючи” вздовж секцій кінехрона, які утворили кільце, він мав здійснити монтування й перевірку всіх елементів величезної, діаметром у кілька кілометрів, установки.

Перший етап скінчився щасливо, але потім… потім! Ми чекали, що в просторі, який обмежувала складна конфігурація полів, утвориться “зародок зірки” й випромінюватиме гамма-промені з досить невеликою довжиною хвилі. Передбачений нами проектуючий пристрій виявився чи не найскладнішим вузлом усієї установки. Адже зв’язок між обмеженою кінехроном “частиною” простору й зовнішнім світом був дуже складний. “Частина” виявилась зовсім недосяжною для електронів та інших елементарних частинок, проте гамма-промені, які виходили зсередини кінехрона, перетворювались на його поверхні у випромінювання, що найбільшої сили досягало в смузі інфрачервоних променів.

Несподіванки почалися одразу ж.

Супутник здійснював один оберт навколо земної кулі за третину доби, але минав день по дню, багато довгих днів, доки на екрані електронно-оптичного перетворювача промайнула світла смуга. І раптом з’явилися світлі цятки, їх ставало все більше… Ні, це не зірка, це галактика, яка народжувалась! Це було зовсім несподівано…

Тепер ми знову обчислили прискорення часу, яке вже мали. Адже тепер один оберт супутника дорівнював обертові галактики навколо осі. І якщо наша Сонячна система, а разом з нею й Земля роблять один оберт навколо ядра Галактики майже за двісті мільйонів років, то наша модель — лише за вісім годин! Так, це були зірки, мільйони і мільйони зірок. Звісно, незвичайні зірки, але багато, дуже багато законів нашого світу, нашого Всесвіту були справедливі й для них, тільки час порівняно з нашим минав швидше у двадцять мільярдів разів!

І знову несподіванка! Хтось із моїх співробітників виявив, що в момент пролітання супутника, коли ми всі пильнуємо біля своїх приладів, над лабораторією з’являється якесь прозоре зображення морських хвиль, щось на зразок фата-моргани. Це дуже цікаво, але поки що я не маю часу цим займатися.

28 березня. Сьогодні, коли ми зробили останню серію знімків, Розумов запропонував подати сигнали на супутник, який припинив би дію кінехрона. “Зародків зірок” більше не буде. Не знаю, чому, але щось мене стримує. Звичайно, те, що зроблено одного разу, можна повторити, новий дослід ми проведемо в набагато більших масштабах, і для цього варт було б очистити зручну для спостережень орбіту, та щось зупиняє мене. Надто дорогий для мене цей розсип блискіток, свідчення того, що процеси, які призводять до появи зірок, можна моделювати в будь-якій частині Всесвіту, доказ принципової можливості використання цих процесів. Я вже уявляю собі контури космічних станцій, що перетворюватимуть зібране випромінювання штучних зірок на високочастотні електромагнітні промені.