Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

Майже ніхто на острові не побажав вважати себе двійником. Ні, ніхто з ними не сперечався. Але всі наполегливо говорили про себе в однині. «Мене вкрали…»

З кімнати вийшла Інга. Запитала:

— Дімо, ти вже готовий?

— Тільки-но зібрався, — покірно відповів я.

Все, що могло стати в нагоді на острові, було в мене з собою. У кишені джинсів — бинт, просочений загоювальною маззю, на поясі — меч — у простій ремінній петлі. Ніжні не були потрібні, для мене меч був дерев'яним.

Ми вийшли на південний міст. Інга трохи відстала, йшла біля поруччя, поглядаючи на воду. Меч вона сьогодні з собою не взяла - у бійку її пускати ніхто не збирався.

— Дімко, а якщо ми не повернемося, то так і проживемо на острові все життя? — чи запитала, чи просто вимовила вголос Інга.

- Так. Але ми повернемося обов'язково.

— А якщо ні… Дімо, давай тоді втечемо?

- Куди?

- Все одно куди. Побудуємо човен і спливемо.

— Човен у підвалі є, — навіщось сказав я. - Сам бачив.

— Діме, значить ти згоден? Я одна боюсь, а з тобою мені не страшно. Втечемо?

Зупинившись, я здивовано подивився на Інгу. Невже це те саме дівчисько, з яким я бився в дитячому садку, кидався сніжками в школі, ходив до неї на дні народження, допомагав переправлятися через швидку, холодну річечку в турпоході? Від тієї Інги залишилося гарне обличчя, тихий серйозний голос, тонка фігурка, вже не хлопчача, але ще й не доросла, як у Рити. Я раптом зрозумів, що справді втечу з нею — хоч у відкритий океан на маленькому човні, хоч на сусідній острів, у рабство. Від цього розуміння мені навіть стало страшно. Але тут Інга, здивовано завмерла переді мною, не витримала мого розгубленого погляду і почервоніла. Та так сильно, що й засмага не допомогла… Успіх треба було закріплювати, і я скривджено запитав:

- Інго, тобі не подобається наш острів?

— Це дуже гарний острів! — Інга відповіла одразу, не роздумуючи. — Мені взагалі не подобаються острови! Те, що тут треба вбивати одне одного. І не сволочей… — голос її на секунду зірвався, — всяких, а добрих хлопців. А ці прибульці... Я весь час відчуваю, що вони стежать за нами. Навіть у замку…

— Вони у замку не можуть.

- А я не вірю!

— Але ж ми домовилися… Ми ж придумали, як повернутися всім!

Інга кивнула і вимовила трохи винно і примирливо:

- Звичайно, Дім. Я буду намагатися. Тільки я відчуваю, нічого в нас не вийде!

— Тоді втечемо. Напевно, і це не допоможе, Інго, ти ж знаєш про Божевільного Капітана. Але все одно втечемо.

Вона кивнула головою. І вперто сказала:

— Краще в нього плавати, аніж тут… Ми попросимося до нього юнгами, якщо нас «закружляють» у морі.

Коли ми підійшли до середини мосту, Кріс із Тимуром уже закінчували підготовку «поля бою». Один хлопчик обвис на перилах, закинувши голову до неба. Я лише раз подивився на нього і відвернувся. Все було ясно. А Інга здавлено скрикнула. Схоже, цей хлопчик був не з найгірших мешканців Двадцять четвертого острова… Ще двоє продовжували битися, але безліч ран не залишали сумнівів у результаті поєдинку. Четвертий із захисників мосту стояв позаду. Стояв навколішки, обхопивши рукою розрубане плече. Крові натекло порядно, його треба було скоріше перев'язати, але сам він уже не міг цього зробити.