Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков
Стіл із темного дерева, два-три стільці, шафа з книгами на всю стіну, вікно навстіж — це і був кабінет професора. Сергій зупинився біля дверей, професор Копнін запропонував стілець, вибачився за розгардіяш, крадькома змів на аркушик білого паперу недопалки, що випали з попільнички. Аркуш зібгав, запалив світло («Як хутко стемніло, я й не помітив»), з-під окулярів — неуважний погляд на Сергія, голос тихий, спокійний.
— Так-от, обчислили ми за вашими даними траєкторію. Залишалося всього двадцять тисяч кілометрів до фотосфери, «Стриж» неминуче повинен був зустрітися із зіркою. Розумієте? Згоріти, зникнути. Як це вам поталанило? Розкажіть-но.
Сергій щось відповів. Що він міг розповісти? Чи можна розповісти? Чи можна розповісти про роки надій і тривог, про любов, про смерть, про життя? Про хвилини чекання? Про відвойовані секунди і метри, які подарували йому життя? І про те, як дзвенять нерви, мов напнуті струни, і руки стискаються так, що кісточки пальців біліють. Адже слова видадуться сухими, не схожими на правду.
Копніп пропонував для пояснення того, що сталося, доволі складну гіпотезу. ІІри цьому він посилався на недавні астрофізичні дослідження структури зоряних спектрів.
— Уявіть краплю і океан, — говорив він Сергієві. — Краплю ми вивчили, зважили, виміряли і дивуємося із всемогутності природи, яка створила такий шедевр. Про океан же ми знаємо дуже мало і тому вважаємо його просто великою калюжею, в кращому разі, механічним з’єднанням безлічі крапель. Крапля — це Земля. Океан — зірка. Дехто думає, що зірка — це чи не одвічне скопище уламків атомів, щось навподіб гігантського багаття, в якому не знайдеш жодної цілої молекули. Почасти це правильно, але тільки почасти. Не можна зневажати закони еволюції. Чому ж це в одній-єдиній краплі — гори і рівнини, революції, штучний синтез ядер, математика? А в океані — нуль. Невже це так беззаперечно?
Сергій слухав неуважно. Йому захотілося підійти до відчиненого вікна й помовчати. Зараз, коли над столом м’яко горіло світло, а на вулиці вщухав міський гамір і від кущів, трави, дерев пахло молодим листям, він відчував справжню насолоду. Це був його другий вечір. Магістраллю пливли вогні. Червоні, жовті, зелені. Над теплою Землею тремтіли зорі.
Він ще не до кінця розумів професора. З більшим задоволенням він поговорив би з ним про квіти і яблуні, про старий дім, в якому він жив хлопчиком, про кіно, книжки, рибалку, та кожного разу Копнін делікатно переводив розмову на тему, яка цікавила його. За його словами, нуклони і електрони, оті цеглини, з яких збудована речовина, можуть розташуватися так, що їхня комбінація буде стійкою, здатною протистояти вогненному ураганові зірки. І, колись виникнувши, вона не зникає, не розчиняється у вогні, тому що сама схожа на вихор, на гарячий смерч. Такий вихор з’являється цілком випадково, імовірність його народження зовсім мала. Але ж зірки існують мільярди років, їхня маса… Чи варто про це нагадувати Сергієві? Цифри говорять про те, що такі стійкі вихори не фікція. У потоці радіації знаходять вони енергію, нові сили.
Дивну гіпотезу розвивав професор Копнін. Із відомого факту про матеріальну основу думки він робив далекоглядні висновки. Рухливі іони, електричні потенціали, біоструми — ось із чим пов’язана думка. Але і рій елементарних часток в його незмірно вищою енергетикою, із структурою, чітко сформованого гігантськими силами з блискавичними нейтрино, на думку Копніна, був не менш придатним середовищем для думки.
Копнін подав Сергієві конверт. Той питально подивився на нього.
— Там знімки, познайомтесь.
Сергій дістав два фото — велике й менше. На великому фотознімку нічне небо, у правому верхньому куті — слабенька світла цятка. На другому — цятка набагато більша.
— Випадкові знімки, — сказав Копнін. — Вони зроблені приблизно за п’ять годин до вашого повернення.
— Вихор, про який ви говорите? Чи не думаєте ви, що справді обійшлося без ракети?
— Для мене це майже очевидно.
— Але ж кисень… І все останнє…
— Дрібниці! З одного літра нуклонів можна утворити стільки кисню, що вистачить на все людство.
— Звичайно, тільки треба розташувати у певному порядку…
— Очевидно, це їм вдається.
— Живі вихори? На зірках? Які переносять космонавта на Землю? Але ж для цього їм, здається, потрібно вміти вгадувати думки, а це не так уже й просто — аналізувати біоструми мозку…
— Я вірю фактам, — сухо сказав Копнін.
— Але коли навіть було щось подібне, то чому я нічого не пам’ятаю? Нічогісінько!
— Це вже справа техніки. Навіювання, гіпноз, не знаю, що вам більше до вподоби. Так потрібно, розумієте? Чому? Ну, хоча б для того, аби не травмувати психіку. Ви летіли в ракеті. Але це лише ілюзія. Ракети не було. Це точно встановлено… Що? І вас і ракету? Це набагато складніше — перенести ракету. Врешті, з чисто економічних міркувань.
Сергій хотів був заперечити. Все у ньому чинило опір почутому.
— Гаразд, — сказав він, — нехай вони настільки проникливі. Допускаючи це, ми відразу наштовхуємося на суперечність. Я ж хотів не просто повернутися. Я хотів побачити сина… Я бачив його, коли йому виповнилось два роки. Розумієте? Дружина, гадаю, не розповіла йому про батька… А як ви так швидко дізналися про моє повернення? Ракета не приземлювалась. Мене вважали загиблим. Чи не так? Та й пам’ятає мене тут, мабуть, одна Елька. Дівчам була, коли я відлітав, а впізнала.
— Про вас ми дізналися від її чоловіка. Він чув від неї про вас і хотів допомогти — врятувати вас від звичних формальностей. Повернувся він того ж дня, ранком, приїхав у порт оформити свої справи, а також і ваші, щоб зайвий раз вас не турбувати… Він ваш син, я і не знав, що у вас є син… Тепер ви його розшукаєте самі… Добров, Володимир Добров… До речі, він сам повернувся завчасно — вийшов з ладу основний реактор. І без будь-яких видимих причин. Два незвичайних приземлення одночасно — випадок у нашій практиці винятковий… Ви хочете про щось запитати?
— Так… Цей Добров — він давно літає?
