Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

— Послухайте, — тихо покликав Вольд професора, який вдавав, що він шукає в шафі якусь книжку, — вам удалося дізнатися, що ж це за штуку я знайшов тоді у кишені? Адже з пластинки все і почалося, як я розумію?

— Ні. Поняття не маємо. Яке призначення пластинки — можна тільки здогадуватися. Вона залишилася у вас випадково — її не могли підкинути навмисне. Це йшло б урозріз з усім іншим… з їхніми планами. Дев’ять пробоїн і пілот… Вони зробили все, аби приховати те, що сталося. І це їм майже вдалося. Пластинку вони забули. Але для нас цього виявилося досить.

Ми чудово знаємо, Вольде, наші можливості. Ми знаємо, на що здатні наші руки і наш мозок, ми вивершили струнку будівлю науки, ми створили довершені машини та автомати. Але ніколи, Вольде, до вас жодна людська рука не тримала такої штучки. Чому? Річ у тім, що нам вдалося дослідити дуже невеличку зовнішню частину пластинки, мікроскопічний п’ятачок розміром завбільшки мікрон на мікрон. Його атоми складені, неначе цеглинки. Найрізноманітніші атоми. Я не можу назвати жодної вдалої аналогії, Вольде. Хитромудра архітектурна будівля з елементів, з’єднаних за законами якогось складного коду. Химерна мозаїка з молекул та атомів. Пробачте, я захопився, поки що треба було б помовчати, поки що це все одно неможливо передати словами. Ми натрапили на слід, Вольде, і ви повинні нам допомогти, коли вам так уже пощастило.

— Неймовірно, професоре… Повинні ж бути у вас докази… факти.

— Інших фактів немає. Нічого, окрім того, про що я вже сказав, — відповів професор по хвилі. Він замовк і довго розминав згаслу сигарету. — Що це була за хмара, Вольде? — зненацька різко запитав він без жодного переходу. — Тобто я хочу запитати, що це були за метеори? Конфігурація, вага — хоч би дуже приблизно? Можете сказати?

— Ні. Але хіба це так важливо?

— Як сказати, як сказати… — тихо пробурмотів Гамов. — Ми просто не можемо поставити себе на їхнє місце, а вони… Втім, не будемо фантазувати.

Його великі очі заховалися за окулярами, за відблисками світла на їх опуклих скельцях.

— Не будемо…

… У темряві виникла ілюзія самотності. Вечір був такий тихий і яскраві зірки миготіли так спокійно, що якби Вольд прислухався, то не почув би нічого, окрім звуку власних кроків.

Він подумки вів розмову далі. Зовсім несподівано в нього з’явилася певність, що в міркуваннях професора є слабка ланка. Але яка? Неприємний металевий голос професора заперечував йому знов і знову, переконував, заспокоював… Так, він має рацію. Факти. Логіка. Висновки, що їх неможливо спростувати. Отже, все так і було. Слабка ланка в розмірковуваннях Гамова не знаходилася.

«Я ж чудово пам’ятаю, як це було, — уже вкотре спробував подумки не погодитися з професором Вольд. — Я заснув і потім прокинувся. Все було гаразд. Я почувався чудово. Я пам’ятаю все, бо я — Вольд Сухарєв і ніхто інший. Це ж я у школі втік — чкурнув з уроку біології в кіно разом з Колькою Утриловим. І годинник з компасом мені подарували на день народження, я їх ще показував дівчатам. Одна попросила приміряти і розбила годинник, а компас таки вцілів. Вона тоді дуже перелякалася. Мені стало її шкода. «Годі рюмсати, — сказав я їй, — годинник мені все одно не подобався, добре, що ти його розбила». Ми з нею, забувши про все на світі, потім подружилися…»

Вони йшли алеєю, неначе коридором; праворуч і ліворуч підстрижені кущі, трохи далі ряди дерев з яскравими зірками, що заплуталися в їхніх шатах. Жваві очі професора, що пильно вивчали його з-над масивних окулярів, зненацька знову постали в його пам’яті, ніби з’явилися перед ним. «Втомленість металу» — це з протоколу. Діаграма, таблиці, фото… Його ракета: два чорних ока ілюмінатора, на склепінні корпусу нерівно відсвічують залишки захисного покриву, збоку приземкувата машина техслужби, трап, приставлений до запасного люка, дюзи зачохлені — важко повірити, що така недоладна споруда ще недавно могла літати… Він міцно взяв Анну під руку. Здавалося, сон триває далі. Перш ніж покінчити з усім цим, він сказав:

— Схоже на те, Анно, що слово «гіпотеза» треба замінити словом «реальність». Я вважаю, що Гамов…

— Не треба, — м’яко перебила вона, — я не хочу це прізвище навіть чути. Все гаразд, повір мені, що-що, а це я знаю краще за Гамова.

— Але, Анно, це схоже на істину.

Раптом вона зупинилася і повернулася до нього.

— Дурненький, дурненький, — швидко сказала вона, — у твоїх міркуваннях зовсім немає логіки. Невже ти подумав, що я в це повірю? Навіть якщо це сталося насправді? Ну скажи, певже ти так подумав?

Уночі пройшов дощ. Дорога, вимита ним до блиску, вже висохла. Вітерець ще струшував з дерев великі прохолодні краплі, а на узбіччях світилися блакитні калюжі — свідки першої весняної зливи.

Сергій ішов швидко, його очі мимоволі мружилися від сонця й зустрічного вітру, листя і квіти кульбаб зливалися в райдужні плями, а хмари нависали над будинками, наче клуби білого диму. Він зупинився лиш один раз і то на хвилину, аби випити пляшку лимонаду, яка перекочувалась у майже порожній валізці. Тепер там лишився тільки набір для гоління, загорнутий у м’який рушник. Через годину він має дійти до свого дому, але йому здавалося, що цього не буде, що це сон, що йому вже доводилось і раніше безліч разів бачити ось цю нескінченну стрічку дороги, крокувати додому по асфальту, по трав’янистих стежках. Він став пригадувати подробиці повернення, але вони губилися в пам’яті, все огорталося туманом — і голоси, і