Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков
Він відкидався в крісло, і ледве дрімота його торкалася, як знову лунав сигнал: корабель проходив крізь метеорну хмару, що клубочилася в космосі, ніби саранча, яку несе вітром пустелі.
За три чи чотири доби — він уже не пам’ятав, за скільки саме, — він майже не склепив повік, бо щохвилини звучала тривога. Можливо, минала вже п’ята доба відтоді, як вийшов з ладу автоштурман. Може, навіть шоста… Залишалося тільки одне: дотягти до кінця метеорного скопища. Але ритм одноманітних попереджень про небезпеку заколисував: може, спочатку все-таки виспатися?..
Навіть приблизно він не сказав би, скільки ж часу минуло відтоді, коли електричний імпульс розбудив його востаннє. Не розплющуючи очей, він підняв руку і подумав: «Спати… нарешті». Йому здавалося, що небезпека минула. Принаймні метеори були меншим лихом. Рука його ніби сама по собі обірвала шнур сигналізації.
В його сонні марення лише на мить увійшов корабель — беззахисна шкаралупка в океані часу та простору — і стрімка цятка метеора, що перетнула його шлях у своєму погибельному леті.
МАЖОРНИЙ АКОРД
Дивне відчуття не залишало Сухарєва: ватні хмари і врунисті квадрати, річки й білосніжні будівлі ракетодрому — несподівано вони випірнули з-під хмар, — все це він бачив ніби на картині, намальованій рукою майстра, який вдихнув у них життя. Не вірилося, що зараз політ завершиться, ось саме цієї миті.
Поштовх амортизатора — і він відчув, як до горла підступила легка нудота.
До трапа підкотив автомобіль. Водьд побачив жінку. Хвилясте її волосся струменіло на вітрі. Світлий плащ, стрункі ноги, вона усміхалася… Анна… Блакитне повітря було виповнене звуками: далекі погуки транспорту, людські голоси, щебетання птаства, зобіч щось металево дзижчало й гуло — за десять років він від цього відвик. Вона кинулася йому назустріч. А він так і стояв, злегка похитуючись, на верхньому щаблі трапа: вітерець і пахощі трав раптом запаморочили.
Її каблучки швидко-швидко вистукували по трапу. «Милий Вольде…» — вона ледве вимовила два слова. Тільки зараз він завважив: її очі наповнені слізьми. Він хотів щось сказати… Його губи ворухнулися, і він, наче дитина, уткнувся в її плащ трохи нижче шиї.
НЕЗВИЧАЙНА ГІПОТЕЗА ПРОФЕСОРА ГАМОВА
Професор Гамов сухо привітався, запросив Вольда у кабінет і без зайвих слів приступив до справи.
— Важливі подробиці. Власне, робоча гіпотеза у нас уже є, хоч якою незвичайною вона нам не видалася б. Але дрібниці завжди переконливі, надто в цьому випадку. Ви кажете, що у мить пробудження ви кинулися до екрана. Екран був порожній: від хмари жодного сліду? Що ж, можливо, це цілком реально… Але невже ви не побачили нічого такого, що б заслуговувало на увагу, окрім цієї пластинки? Га? — Гамов вичікувально дивився на співрозмовника.
- Ні, нічого. Звичайно, більше нічого, інакше я казав би вам про це раніше. Окрім відчуття деякої кволості і запаморочення у голові, про що я вже розповів. Ні, все йшло як звичайно. Я прокинувся, підійшов до екранів і продовжував політ. Потім я знайшов у кишені ось це, — і Вольд доторкнувся до пластинки, що лежала на столі, — вона мене так зацікавила, що я про неї повідомив…
— Ну гаразд, — Гамов нахилився над столом, заховав пластинку й уважно поглянув на Вольда з-під окулярів, — гаразд. Тепер слухайте уважно, ви повинні про це знати. Ракета була пробита кількома метеорами. — Гамов помовчав, мимоволі підсилюючи ефект від останньої фрази. Його очі пильно вивчали співрозмовника, а рука потягнулася до портсигара. — Ракета була геть продірявлена, а повернулася ціла-цілісінька. Як ви поясните цей парадокс? Ви зараз повірите в те, що я кажу, Вольде. Ми знайшли сліди ремонту. Це було дуже важко, неймовірно важко… над нею попрацювали ювеліри — дев’ять пробоїн, тільки подумати… Ні, ні, слухайте спокійно, я розповім усе по порядку. Ви все одно повинні знати… Звичайно, вісім пробоїн — це результат від найпершої. Перший же метеор вивів з ладу деякі прилади, а потім почалося… Удар за ударом. Уявляю, як це виглядало… Але ви, Вольде, на цей час були вже покійником. — Гамов люб’язно присунув до співрозмовника портсигар, поглядом застерігаючи його від недоречних запитань.
— Вас уже не було, — повторив він у задумі. — Звичайно, я припускаю, що це тільки моя гіпотеза, але інакше, по-всьому, і не могло бути. А потім, коли пілот прокинувся і ракета пішла колишнім курсом, то це вже був не той пілот і не та ракета. Ракета відремонтована, як я вам уже казав, а пілот… пілота підмінили абсолютно точною копією з нього. Ви не Вольд, і найважче в це повірити вам самому. І водночас ви Вольд, у це важко повірити нам…
Закінчивши, Гамов потягнувся до сигарети, в його погляді Вольд вловив новий вираз, що його раніше не помічав. Усе те, що говорив йому професор, він вважав поки що якимсь непорозумінням, хоча й був далекий від думки, що хтось з них двох з’їхав з глузду.
— Ось копії протоколів обстеження ракети після її повернення. — Гамов, рипнувши шухлядою старомодного стола, поклав кілька машинописних сторінок. — Не кваптеся, подивіться уважно, а надто висновки. Я не буду вам заважати.
Професор пішов до книжкової шафи. Вольд перегортав протоколи: хімічний аналіз, структурний аналіз — усе за нормою. Втомленість металу… діаграми… корпус ракети, і на ньому плями… Вольд нарахував дев’ять плям — зон абсолютно того ж складу, але з незначними відхиленнями за фізичними показниками… Так, це пломби —
