Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Тільки-но запанували присмерки, ніби половину світу накрили чорним покривалом, а на іншому його боці засвітили кволі свічечки. І зненацька — погідне світло на небі, волога зелень, рудувата під сонцем, ще залишки хмарин, прохромлених сонячним мечем. Ураган відійшов — настав тихий день. Знову вогнистопері промені взялися за свою справу — висушувати грунт, підводити полеглі трави. І щохвилини світліє, і смарагдові килими стеляться на всю широчінь і далину — для крилатих коней привілля.

… Два сонця — темне і світле — утворюють подвійну зірку, планета обертається навколо світлого сонця, проте повернутися на неї можна, зустрівшись із хвильовим відбиттям. Звичайнісінька, на перший погляд, небесна механіка. (Усі, хто працював на планетній станції, вже в перший день переконалися, що радіосигнали поверталися з темної зірки так легко, ніби наштовхнулися там на надпровідну поверхню. Проте що таке радіосигнали?) Про повернення людини у стінах станції майже не вели розмов. Однак потрібно ж було комусь почати? Може, якраз і пощастило, що він і Рудрі опинилися в осередку подій, розмірковував Сергій. Хтось повинен бути першим. Вони могли б вчинити інакше, і, найімовірніше, знесилений ураган дав би їм волю де-небудь біля Моря Наполегливих або далі, біля відрогів Хребта Коперника, або… Про те, що сталося б у такому випадку, зараз думати не хотілося.

Він бачив, як усміхнені люди взяли крилатого коня за вуздечку, як Рудрі виконував танок повернення — неодмінний ритуал. В його вугластих, але чітких рухах Сергій упізнав і самого себе, і свій короткочасний острах, і поривчастий рух кінських крил, що тільки-но пронесли їх над планетою. Спостерігаючи за Рудрі, він намагався ще глибше добутися таємниці повернення, збагнути, як уміння, нехай тільки вряди-годи, здатне замінити знання. Він знав, що найприкметніша риса кожного космонавта — це уважливість, передбачливий розум, зіркий погляд, якому підвладна вся далечінь і глибина світу. І ще: без жодної зарозумілості чи погорди, і нині, і завтра, треба навчитися розуміти інше життя й інший розум, хоч якими б незвичайними вони були.

Бранці незбагненних явищ, ці люди, наче чародії, відчували і природу, і наповненість її життєвою снагою. Проте життєві струми, наче магнітне поле, випромінюються назовні, і вони знайшли зв’язок між подіями, зберегли його в образах, відлили у сплав співзвучностей, перенесли у пісні та танці. А що таке мистецтво, як не здатність вживатися, перейматися почуттями усіх і в усьому? А відтак один лише крок до уміння повертатися. Спочатку випадковість — потім правило, яке передається від покоління до покоління, майже інстинкт. У цьому молодому світі, як в Елладі, музика слугувала іноді за філософію, а мислення узгоджувалося з гармонією. Проте вони ступили вже на поріг нового знання. У їхніх небагатьох книжках Сергій не раз натрапляв на таке: «Безмовна балачка, що відбувається всередині душі, яку вона веде сама з собою, і називається у нас мисленням».

Коли-небудь, думалося Сергієві, вони відкриють, що хвилі — це та ж сама природа, тільки в іншому прояві, не виключено, що на той час вони забудуть про свої поїздки на крилатих конях, та й самі коні відійдуть у давні спомини або стануть живою реліквією, як на Землі слони-няньки.

Він дістав пластинку (це все-таки був кристал), потім розрахував кут, де повинна перебувати чорна зірка. Повернув грань перпендикулярно до обраного напрямку, вона зблиснула відбитим світлом Сонця, і він побачив своє обличчя. Дзеркальне відображення збігалося з відбитком хвиль від темної зірки. Отже, за пластинкою стояв його невидимий, невідчутний двійник.

Часом видавалося, що небо тут складено із синіх та жовтих шматочків, наче мозаїка. Зір не мирився з одноманіттю голубого безмежжя — легше уявити його наділеним вагою і щільністю, розмалювати золотавими пелюстками казкових квітів, а в найдрібнішій порошинці спостерегти в усіх гранях мінливе сяево ще не пізнаного.

Полудень, заблуканий у сузір’ях. Далека планета. Перший вихідний на станції після робочого тижня.

Чийсь вигук:

— Космічний метелик!

Зметнулася тінь. Відразу ж упала і знову піднялася. Вгору-вниз, вгору-вниз. Стривожено ляскотять крила, відкриваючи зелене оксамитне вишивання. Хтозна, чи несе його вітром, ширяє він у захмарну височінь несамохіть, чи справді може довго жити в космічній далечині, а біля планети лише іноді промайне поривчастою тінню? Його великі крила могли б правити за парус, що вловлює світло, він літав би тоді і вздовж проміння і перетинаючи його, наче казкова космічна яхта. Скількох днів та безсонних ночей коштує відкриття всіх джерел життя тільки на одній планеті? Хто знає…

Що ми збагнули за тиждень? — питався в себе кожен, хто працював тут, і змушений був відповісти: та нічого, зовсім нічого.

А метелик сів, його крила-паруси неспокійно тріпотіли, Сергій підійшов, простягнув руку. Тінь руки піднесла метелика вгору так легко, ніби вона і справді ковзнула по невагомих соломинках променів.

… Ще одне відкриття: на пагорбку (від станції рукою подати!), на білому піску ріс деревій. Учора чи позавчора хтось бачив нібито крушину, проте не повірив, пройшов повз неї. Зате тепер, після пахощів, після фіолетового відтінку щонайдрібніших квіточок, зібраних у кошички, не залишалося жодних сумнівів: на сухому пагорбку оселилося сімейство деревію. Неймовірна випадковість — чи, може, життя повторювало саме себе?.. Як нетерпляче долоні розім’яли тверді зернятка кошичків, як терпко пахли вони, і як хороше було лежати тут і бачити небо, помережане хитливими стеблинками й тонкими листочками! Голос Рудрі:

— Метелик Кермніс!

У руці в нього живий зелений клаптик оксамиту. Він подає його Сергієві.

— Навіщо зловив? — Сергій підвівся, проте на метелика не глянув.

— Космічний метелик! Ти ж просив ловити жуків, метеликів і збирати різні трави.

— Відпусти. Потім зловимо ще, а цього відпусти.

Рудрі обережно розтиснув пальці. В очах його мимоволі промайнуло захоплення: як він летів!