Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

— Гайда! — сказав Сергій.

Попереду пилюжив всюдихід, і вони звернули з дороги. Довго йшли в густій траві, поки будиночок станції не щез. Вибралися на крутий пагорб, де призахідне сонце зігріло їхні обличчя й долоні теплим червоним промінням, спустилися до струмка, переправилися через нього і пройшли ще не менше п’яти кілометрів. День вигас, вони все йшли, і небо виповнювалося таким же надвечірнім світлом, що й на Землі.

На далекому узгірку стояло дерево. Щось знайоме видалося Сергієві у темній кроні, у гнучких вітах. Сонце заважало придивитися, повернули вони у напрямку узгірка, зійшли зі стежки і пройшли трохи праворуч, прямо на захід сонця. Перед темною шеренгою чагарника дерево зустріло їх шелестом похилених вітів. Сергій підійшов до нього і міцно притиснувся щокою до гладенького стовбура. Різьблене листя горобини лягло на його руки.

Коли прибережні камінці задзвеніли під ногами, Вольд зупинився і прикрив очі долонею: протилежний берег опинився десь між середнім та безіменним пальцями, мерехтливі темнуваті тьмянкуваті плями затанцювали на воді. Повна ілюзія безмежжя. Де-не-де пісок розмило, й оголена пластмаса проступала білими латками. Вольд кинув кілька каменів подалі від берега — сполохати сонних рибок, для яких час, здається, перестав існувати. Глухо булькнуло, повітряні пухирі з клекотом вихопилися нагору, камені стукнулися об дно. Кола від них розбіглися і замкнулися, з силою лунко накотившись на берег і повернувшись у центр, звідки розпочали свій біг.

Вдавшись бодай трохи до фантазії, цей тридцятиметровий акваріум усе ж можна було б сприйняти за озеро. Але про якусь вудочку не випадало навіть думати. Вольд дістав з кишені невеличку сітку, накришив хліба й закинув її у воду, що гойднулася знову. Тільки-но рибинкам, яких Вольд зловив, стало у банці слоїка затісно, він випустив їх біля самого берега, і вони довго там копошилися, лінькувато ворушачи хвостами. Вольд прикинув: з того дня, як він тут, кожна рибинка побувала в його сітці не менше як тричі (коли мати на увазі, що всього їх тут близько тисячі). А тепер виходило, що одного чудового дня таке полювання втратить уже щонайменший спортивний інтерес як для Вольда, так і для мешканців так званого озера.

Зненацька Вольду спало на думку розбудити професора або Копніна, тихенько зайти у кімнату і стягнути ковдру, хлюпнути холодною водою, а коли Копнін спросоння лайливо забуркотить і почне залазити під ковдру знову, вигукнути щось нісенітне: наприклад, що він проспав аж сто мільйонів релятивістських діб і пора готуватися до виходу — вони вже повернулися на Землю.

Стеля помалу стала голубою і прояснилася, наче небо, від рожевих хмаринок упали вниз тіні. З-під віт почали випурхувати барвисті пістряві метелики. Дзвінко задзижчали бджоли, тиша розтанула в шелестінні рідкої трави, в м’яких акордах ранкової музики. Треба було повертатися. Невдовзі усі повстають — і Копнін, і професор… І Анна. Вольд смикнув за мотузок. Але ні, зачепилося. Він ступив до сітки — зайшов у прохолодну воду по коліна і зупинився на шорсткому піску, ніби в задумі, і рибинки ковзко затицялися в ноги.

Присівши на камінь, він саме кидав їх одну по одній у воду, коли відчув, як хтось доторкнувся до його плеча. Звів очі — Анна. Звичайно, вона все бачила… І костюм — от не пощастило! — увесь у мокрій риб’ячій лусці. На березі билося ще кілька рибинок. Вольд сквапно згорнув їх у воду і випростався, повернувшись до Анни.

— Знаєте, Анно, років десять тому я так само рибалив — ловив у парку верховодок. Ми з товаришем тоді чкурнули з уроків. Я вчепився за гілку, але не втримався — і шубовснув у воду. Ми довго-довго тинялися в парку, аби просохнути, — не прийдеш же додому мокрий як хлющ.

— Звичайно, — сказала Анна серйозно. — Але тут уже вас ніхто не сваритиме, що ви зіпсували костюм. За десять років усе змінилося на краще.

Вольд зрозумів, що Анні дуже кортить зареготати — таким зовсім серйозним виглядало її обличчя — і що цього вона нізащо не зробить.

— Ви завжди прокидаєтеся раніше за всіх, Вольде?

— Н-ні, але сьогодні я справді встав рано. А ви встаєте в один і той же час? Завжди? А я не можу. Чому? Як би це пояснити?.. Може, я надто швидко до всього звик. Зірки в ілюмінаторі видаються цятками білил на чорному аркуші. Вони ніби незрушно заклякли. І корабель теж. Важко уявити, що ми мчимо з такою швидкістю… Все таке буденне, надто буденне. Хмари, вітер, трава, озеро. Зовсім неначе вдома. І все таке незмінне, розумієте? Іноді не зайве б пережити відчуття, ніби тебе вибили з узвичаєної колії. Пригадуєте, днями ми наблизилися до межі розрішеної (дозволеної) швидкості і нас трохи трясло і погойдувало? Принаймні стало ясно, що ми на справжньому кораблі і довкола простір, а не дитячі розфарбовані кубики. А потім знову мертва тиша. Я її чую, коли увечері читаю у своїй кімнаті… Вам не здається, що конструктори переборщили у своїх стараннях? Зробити корабель несхожим на корабель? Я розумію — узвичаєна обстановка, психологія… Але іноді хочеться почути гуркотіння двигунів, пульсування автоматів або побачити струмінь енергії, що його видихають у порожнечу рефлектори. А саме цього і не врахували. Все ізольоване, скомпенсоване, шуми складаються (упаковуються), заганяються в протифазах, випромінювання фільтрується і теж гаситься. Хоч би найтихіший робочий звук. Жодного натяку. Нас учили працювати в реальній обстановці. То де ж вона? Суцільна фікція. Не корабель, а бабусин палісадник. Сумота. Хіба я не правий?

— Не знаю. Не забувайте: попереду ще довжелезна подорож. Навіть у музиці, бува, адажіо переходить в аллегро або скерцо.

— Авжеж, так. Бракує скерцо. Знаєте, Анно, я хотів сказати… тобто запитати…

— Гайда.