Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

але вони несли дедалі легше й легше, стрімкіше. Згори і знизу до них долітали звуки птаства, але частіше вже не сягали їхніх вух; затихало вдалині дзеленькання дзвіночків на шиях коней, що вигулювали на полях. Під ними промайнули сивуваті росяні луги й чисті — жовтаві й білі — береги прозорих свічад-озер. Потім у небо потягнулися дерева, ніби вони теж поривалися до лету цього погідного ранку. Їх рубцюваті стовбури були важкі, високі й схожі на органні труби, а кора на них плавилася і стікала донизу. Похитувалися стрункі піраміди з ребристим тригранним листям — в холодну пору воно вбирало світло й тепло, зігріваючи саме себе. Але як хотілося побачити хоч би одне земне дерево, із справжньою земною вдачею. Безжурно шелестить воно молодим віттям на лагідних травневих вітрах або приглушено видзвонює пожовклим листям, проводжаючи останнє літне тепло, а на зиму поринає у марення про сонячне літо. Хотілося зв’язати нитки життя, сточити через них зірку із зіркою, планету з планетою, знайти спільне, щоб глибше збагнути те, що відмінне.

… Куди не кинеш оком, всюди зелене й голубе. Молодий був цей світ і новий. Земні ракети — найперші машини, що обміряли досі незайманий простір. На обрії розтанув будиночок станції; потім срібляста ракета злилася з деревами. Повітря стало прозорішим. Спочатку вони бачили планету з висоти пташиного лету, далі велетенські крила піднесли їх вище і ще вище — туди, куди не дістатися ні земним, ні тутешнім птахам.

УРАГАН

Ураган з’явився, навряд чи порушивши своєю появою закони вірогідності, але був він неправдоподібно могутній і короткочасний. Випуклі зелені очі Рудрі не вловили заздалегідь прикмет грози, що насувалася, такою оманливою була ясна атмосфера. І ось перші блискавки вишили на небі узори.

— Ми не встигнемо повернутися, — сказав Рудрі. — Під нами хмари і справжній водоспад.

— Ще можна триматися.

— Поки ви це говорили, нас віднесло на піввейда до центру воронки. Це смерть. Коли настане час, відмовтесь від поїздки.

— Отже, ви хочете…

— Так.

Вони вже знали: зв’язок з планетною станцією втрачено, а велетенський смерч, у центр якого вони потрапили, видовжувався у напрямку темної зірки. Недаремно в їхніх легендах цьому охололому згустку речовини відводили особливу роль.

Міфи планети щільно переплелися з життям. Але Сергій міг лише здогадуватися, завдяки яким силам народжувалися перекази та легенди. «Відмова від поїздки» — умовна формула і тільки. Тут були певні, що коли вирушити назустріч згаслій зірці, то зустрінеш свого двійника, — безпомильне відображення в невидимому дзеркалі, — а отже, перевтілишся в нього і повернешся на планету. Ось чому весь підмурівок їхньої науки вибудовувався на подвоєнні речей. Це Сергія не дивувало: адже будь-яка частка матерії і справді має свого двійника. Двійник цей — хвилі, що їх випромінює частка. Усе — від атомів та електронів і до планет — тільки видається згустками, шматочками речовини. Насправді ж це ще і хвилі, зовсім особливі, невидимі хвилі. Багато в чому вони ще загадка, але існування їх чимало хто з фізиків не заперечував уже в першій половині двадцятого століття. Непохитні, здавалося б, закони старої механіки поступилися місцем перед новими, складнішими, але й цікавішими хвильовими принципами. Новітня хвильова механіка справді надала можливість чітко зазирнути у чародійне дзеркало. Може, і тут, на далекій планеті, саме цю двоїстість речей уже розгадали, але пояснення їй знайшли поки що своє? У перші ж дні свого перебування тут Сергій дістав відповідь на своє запитання. Вона була цікавою. Так, розгадка у них є. Більше того, вони навчилися використовувати невловний перехід від речовини до хвиль і назад; може, тому, що темна зірка була наділена незвичайною властивістю — вона відбивала хвилі речовини і повертала їх на планету. Проте хвилі ці майже невідчутні, хоча й цілком реальні, як і всі речі та предмети нашого світу. В який же спосіб вони вели за ними спостереження? Цього Сергій поки що не знав.

… Блискавки спалахували дедалі яскравіше. Кожен удар електричного списа на мить перепиняв лет, і тоді в незбагненній нерухомості застигала вищирена пащека наляканого коня, сліпучі корали його зубів, обличчя Рудрі, що перетворювалося на маску. Вихор, натиск якого вивільнив усе і всіх, що вміщувалося всередині, від сили тяжіння здіймався у споночіле небо.

Помалу вгорі розкривалася чаша безодні космосу. Десь там зависла чорна зірка — антипод розжареного сонця. Довкола, ніби поорані краї вулканічного кратера, громадилися хмари.

— Будьте пильними! — вигукнув Рудрі. — Своєчасно відмовтесь од подорожі. Візьміть…

— Що це?

— Не питайте. Мої пояснення для вас марні. Просто дивіться і все. Коли побачите, перемикайте свідомість. Зображення на пластинках у вас називаються голограмами. Не проґавте свою голограму.

Це була пластинка — скло не скло, кристал не кристал, і звичайно, крізь неї було видно те ж саме, що й неозброєним оком. Потім Сергій раптом помітив невеличку пляминку на горішньому ріжку пластинки. Він ледь-ледь повернув її — пляминка перемістилася до центра, стала виразнішою, побільшала. Ось уже чітко можна роздивитися — вершники на крилатому коні. Так, це були вони самі — Рудрі й він. Зображення було спочатку невеличке, наче у перевернутому біноклі, проте невдовзі розрослося, і тоді він побачив своє обличчя. Це було відбиття хвиль від зірки, що пройшло крізь перетворення у кристалі. Проте було це не тільки відображення. Відображення дають електромагнітні хвилі, світло. Хвилі речовини, зливаючись, повинні були утворювати щось значніше, ніж відображення. Там, по той бік пластинки, міг бути тільки двійник. Лиш завдяки пластинці його можна було побачити.

Від надміру зусиль в очах раптом райдужно замерехтіло, і нараз — непроглядна темінь. Перемикаючи свідомість, подумки вживаючись у ці зустрічні постаті, вони відчували щільність простору, що на якийсь час застиг, і далі легкість, яка з’явилася з новим напрямком руху, геть від темної зірки. Вони мовби переселилися у свої відображення — це було повернення.