Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

— А як із зустрічним часом? — запитала вона наостанок.

— Не знаю.

— Шкода. Мені це дуже сподобалося.

— А мені знудилося, І надто відтоді, як я потрапив сюди. Принеси мені з мого столу кпижки — Слокама, Колдуелла, Фоссете, Мелвілла, Лондона, — принеси усіх. За це я розповім тобі потім про час. Ні, зажди. Я скажу зараз. Час — це архіве летенськии кашалот, який закусує всесвітом, а кісточки випльовус.

Я дав їй телефон Валька (в лікарні телефон чомусь не працював), і назазтра він з’явився.

— Надовго? — запитав він.

— На місяць. Де був?

— На Волзі. У полях-лісах ставив антени.

— Радари?

— Ні, радіотелескопи, уяви собі.

— Ти захляв, наче сірий вовк. Тобі б на моє місце. Життя спокійнісіньке. Лежи і думай. А ліньки — просто вилежуйся. Тільки ось що, Влах: очманів я трохи, розумієш? Валяєшся від ранку й до ранку, і поруч санітарки тільки й вештаються — жах! Принеси мені штани і светр.

— Навіщо тобі? — почав було він.

— Штани і светр, — відрубав я. — У мене ж тут усе позабирали. Ось ключ від квартири.

Я дивився йому вслід, і снувалася думка. Що ж, цілком можливо, для нього настане час відкриттів так само. Чи поїду я в Синьогірськ? Я відчував, що він правий. І ця правота не потребувала мого рішення, не залежала від нього.

За ці кілька тижнів, поки я намулював боки на лікарняному ліжку, чудернацькі здогадки не відпускали мене. Вечорами я бачив клапоть чорного зоряного неба між занавісками, і світ видавався мені лише порожнім ящиком, який я міг наповнювати розмальованими кубиками, з словами, написаними на них: «час», «життя», «сум», «щастя», «людина» — всіма словами, що їх я знав.

І хоч би за яким порядком я ці кубики не складав, у ящику залишалося ще дуже багато порожнечі — вона була просто бездонною.

Нарешті дивитися на зорі мені набридло і розмірковувати про людську свідомість, що є творцем світу. Я хапався за книжки, які мені принесла Вірочка. Це були книжки, багато з яких я читав і раніше. Вони до пори до часу валялися в моєму робочому столі, ніби в очікуванні слушної нагоди, коли мені знову закортить казок про Полінезію, Галапагоські острови й обидва полюси — Північний та Південний. Я зрозумів, що всі вони — Нансени, Магеллани, Колумби, Лазарєви, Амундсени — навіть якщо вони пробивалися через засніжені тороси, — врешті-решт мріяли відкрити чарівну країну, відгороджену від решти світу крижаною стіною.

Книжки набридали теж.

Гілочки багульника, що їх принесли моєму сусідові по палаті, який то пропадав у коридорі, то шалено різався у шашки, нагадували про весну. Ще більше тягнуло на повітря, і нарешті Сафонов приніс одежу.

Він прийшов через три дні, які треба було б сприйняти за один — такі вони були схожі (я вже давно дізнався про дні тижня з випадкових балачок).

Я опинився на вулиці цілком пристойно одягнений. Я провів Валька до самих воріт. Холоду, по-моєму, вже не відчувалося зовсім, а земля видавалася літньою… Я ніби плинув у повітрі — від голого віття воно було синє. Теплий жовтавий промінь, упавши з неба, доторкнувся до моєї долоні теплом. Незвичайне почуття виникло в мене, виникло й щезло: чи, був а, не зустрівся я з двійником, чи не пройдено половину шляху? Проте ні, майбутнє мені раптом не відкрилося — мабуть, час ще не настав.

Проте зненацька мені знову видалося, що це можливо: два світи мчать один назустріч одному, і для кожної людини, кожного дерева й травинки, для всього сущого у них рано чи пізно настає збіжність — для кожного у свій час.

Збіжність триває тільки мить, але вона є повною: два об’єкти із взаємно вивернутих просторів зливаються в один. І потім стрімко розбігаються, щоб більше вже ніколи не зустрітися. Ось тоді, напевне, і можна вловити мить, щоб зазирнути у майбутнє, якщо до цього тільки будеш завжди готовий. Так не хотілося повертатися! Ворота виходили на шосе. Я повернувся назад і, обійшовши лікарню, переліз через огорожу, за якою був парк.

Тут, перестрибуючи з купини на купину, я буквально зіштовхнувся з двома хлопчаками. Вони чаклували біля тонкої берези. Невеличким і поганеньким ножем один з них колупнув дерево, і сік пішов.

Це було моє.

Я це добре знав.

Я відняв у них ніж і, ступаючи по старому листю, з-під якого проступала вода, дістався до високого дерева. Але як не старався, все марно, даремно покремсав тільки березу. «Наче два зустрічних поїзди…» — чомусь пригадалося мені. Я не міг ще заглянути в майбутнє і не міг повернутися у минуле.

Очевидно, я наковтався надто багато повітря за один раз, мною захитало, наче на літакові, який приземлюється, і дерева нудотно закружляли. Через хвилину, коли я зміг стояти, не тримаючись за березу, щось змінилося. Може, просто посутеніло, але парк змінився. З павутинки, що зачепилася за сучок, сяйнув сонячний промінь. Гілля посіріло, і повітря згасло.

Пахло давньою сирістю. Черевики в мене зовсім промокли, до них прозаїчно налипла руда глиця і якесь тогорічне сміття.

Моя втеча не минулася мені безкарно: я простудився і заліг у лікарні ще на довше.

В один з останніх днів до мене прийшла знайома дівчина, ім’я якої я називати не буду. Вона теж мені щось принесла і щось говорила. В неї був гарний голос і миле обличчя, і слухати її було приємно, дарма що все, що вона говорила, було неправдою.

Дивлячись на знайому зірку через чорну щілину між занавісками, я сам допитувався у себе в ці останні дні: