Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Звук був дуже невиразний. Щось промовила жінка — зовсім тихо, голос майже розтанув у тиші. Я завмер. Але почалася знову якась мішанина. Шум, посвистування, гуркіт…

Того ранку, коли ми вперше почули зворотні радіосигнали, ми домовилися про чітку «програму досліджень». Утім, це виявилося марним. Другий вечір нагадував перший. Сафонов накадив так, що я ледве бачив його руки, і кільце магнітофонної стрічки, і купу касет, і він говорив, говорив, а я йому чи то допомагав, чи то заважав. Чимало записів було порожніх — шум у прямому і зворотному напрямах. Ми стирали все з таких стрічок і записували знову. А потім слухали. Два-три осмислених слова, по-моєму, ще не означали, що ми чуємо наших двійників. З випадкового набору звуків теж іноді утворюється слово або мелодія. Щоправда, дуже й дуже рідко. Але в що легше повірити — в існування із зустрічним часом чи в те, що з шуму випадково склалася відповідна комбінація звуків?

Ми не зловили більше жодного звуку. Ефір німував. Можливо, мій радіоприймач був слабкий, а можливо, щонайзвичайнісінькі шуми та передачі радіостанцій зовсім забивали сигнал — цього ми не знали. Та й де він, цей зустрічний світ, — далеко чи поряд?

Кілька днів Влах працював до ранку. Він приходив, умикав приймач, і починалися справжні пошуки, що нагадували радіограму «полювання на лисиць».

Врешті-решт всі ці записи збили нас з пантелику, і ми загубили ту найпершу стрічку, з одним-єдиним уривком фрази.

Влах відніс мій приймач в інститут і щось з ним зробив. Після цього добре розпізнавалися всі шуми, навіть шум електронів у лампах, схожий на дріб сухих горошинок.

Тихими погідними ночами ми вслуховувалися у звуки, для нас уже такі звичні. Але це були безживні звуки — як шепіт далеких морських хвиль у порожній мушлі.

А вранці на роботі я спирався ліктями на стіл, клав на руки голову і — коли щиро — куняв так доти, доки лікті не роз’їжджалися.

— Доброго ранку! — сказала мені якось після цього метка Вірочка, яка взагалі поводилася зі мною так, ніби я був її однокашником, а не керівником її теми.

Чомусь я розповів їй усе.

— Чудна історія, — сказала вона. — Двоє молодих ледацюг, один з яких міг би захистити дисертацію, або оженитися, або зробити щось корисне, б’ють байдики і займаються дурницями. Історія, мабуть, не така вже й чудна, швидше звичайна.

Вона навіть не поцікавилася, що за сигнали ми вловили того вечора. І це вона — а що ж сказав би на її місці хтось інший?

Як розгадати цю досить поширену породу людей, які знають напевне, як належить і як не належить жити і навіть які читати книжки?

А вона ж могла все зрозуміти. Виявляється, вона знала навіть про чудо Джинса. Якщо у піч поставити посудину з водою і вода замерзне, замість того, щоб закипіти, тоді й станеться це саме чудо. Джине перший вирахував вірогідність того, що молекули води через звичайнісіньку примхливу випадковість втратять свою енергію, а піч, навпаки, нагріється ще більше.

Я чудово розумів, що вірогідність «чуда» не зовсім дорівнює нулеві, але зате, щоб описати його, потрібна така безліч нулів після коми, що жодна нормальна людина ніколи не візьме її в розрахунок.

— А ти ладен повірити навіть у чудо Джинса, — казала Вірочка, — Хочеш, я підрахую вірогідність того, як з випадкового шуму виникло одне чи два завершених слова? Хочеш, підрахую?

— По-перше, шум — це завжди випадковість, висловлюйся точніше, — відповів я їй. — По-друге, підрахуєш не ти, а машина. Ти складеш тільки алгоритм і програму, та й то за тими формулами, які напишу я. По-третє, все це не так просто. Бо це не чудо Джинса. Невже ти всерйоз вважаєш, що це не випадковість? Тоді що? Сигнал? Але ти заперечуєш і це. Що ж залишається?

— Нічого. Де ви взяли стрічку? Ах, ти десь дістав». А ви її перевірили, перш ніж записати сигнал?

— По-моєму, ні, — не зовсім упевнено сказав я, дивуючись з тієї легкості, з якою мені давали урок по «основах».

— Ось і розгадка, — вела вона далі, — коли вже у щось вірити, то найперше у те, що на стрічці лишився якийсь старий запис. Точніше, мізерний його уривочок. Забарахлив пристрій, що стирає стрічку, або зупинили магнітофон… та мало що може бути.

Я замислився. Вона мала рацію. Найелементарніше спадає на гадку в останню чергу. Щось нібито прояснювалося. Практична Вірочка поставила нас на місце. Ця сама Вірочка, якій я колись допомагав писати диплом, за що вона дозволяє іноді запрошувати її в кіно — доти, доки вона не вийшла заміж.

Я подивився на неї і побачив в її очах вираз, який промовистіше за будь-які слова засвідчував про те, що вона чудово здогадується про ймовірний хід моїх думок.

Невдовзі після цього я попросив Сафонова дати мені спокій. Мені остобісіло це божевілля в моєму домі по ночах. У величезній купі котушок я знайшов (чудо Джинса, можливо) ту стрічку з однією-єдиною фразою і віддав йому приймач та магнітофон. Бо його власний приймач уже давно вийшов з ладу.

— Візьми прилади, — сказав я, — працюй, коли так уже кортить. А запишеш справжні сигнали, я подарую їх тобі.

Він зрозумів, Річ була не в тому, звичайно, що я не висипався. Я перестав вірити, ось що це означало. Чи вірив я раніше? Мабуть, що так. Принаймні тоді, коли було зроблено перший запис. Перший і останній?..

Алгоритм Вірочка все-таки склала. Випадкове слово не вийшло, машині забракло пам’яті.