Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

поїзд стояв до пори до часу. І справ термінових не було. Та й у нас же тільки поїзд-невидимка, а не люди. Кращий спосіб не виділятися, не впадати в око — це бути разом. І потім це потрібно. Хіба ви не помітили, що всі заміри я виконала значно точніше, ніж вимагалось?.. Але я працювала з вами ще й тому, що це було цікаво. Здорово. Я навіть багаття в тайзі люблю, і птахів, і сніги, і лижі. І вашу роботу. Ніби тут і народилась. А на Крайній Півночі я справді була, адже нам треба знати лінію траси дуже точно, куди точніше, ніж вам. І потім доведеться вивіряти координати дороги до міліметра. Навіть така помилка виростає в парсеки на далекій віддалі від точки спостерігання… Тільки ось що, Валентине Миколайовичу, ви повинні забути все, що пов’язане зі мною особисто. Це довго пояснювати, але це потрібно. Адже ми ще будемо працювати разом. Я допоможу вам, а поїзд… Про нього вам можна знати все. Пригадуєте, як ваш фотоапарат випадково спрацював і як у вас з Дмитром нічого не вийшло?.. Так ось, сьогодні вечором проявіть плівку (ви досі не зробили цього). Як тільки ви побачите на плівці поїзд, у вашій пам’яті виникне ніби провал. Тимчасово, звичайно. Вашим спеціалістам неважко зрозуміти, що таке зелений поїзд. Ви й Ахво згадаєте наші зустрічі через півроку, коли нас уже не буде тут. А тепер мені пора…

Я розумів їх: нелегко працювати довгі роки на чужій планеті, а зараз у них, може, лишаються лічені тижні, і не можна відволікатись, і все на останній межі — нерви, апаратура… І чи не тільки тому вони відважились відкрити секрет поїзда, що це їм дасть зайвину енергії, щоб хоч на декілька днів продовжити обнадіюючі спостереження? Адже поїзд невидимий лише тоді, коли працюють дуже непрості за нашими уявленнями прилади…

— Гаразд, — мовив я, — хай буде так. Зичу успіху, Лено!

… Раптом сонячні промені зійшлись ніби у призмі. І з світлого вогню вимайнула тінь. Ця тінь була поїздом — я нарешті побачив його поряд. Коли він пролетів мимо, розливши м’яке сяйво, Лени вже не було. Звідкілясь здалеку долинув її голос: «Послухайте нашу пісню, Валентине Миколайовичу!..»

Це була швидше земна пісня. Інакше й бути не могло: адже вони любили Землю і працювали тут. Про що співалося в пісні?

В ній співалось про червоний світанок першого дня весни і сині чисті дні її; про запахи гроз і лісові чари зеленого відродження під дзвони дощів; співалося в ній про золоті килими осінніх трав і зграї диких сріблястих птахів, що кричали на камінні і скелях; про таємпичі вогні в тайзі, що зникають зблизька, мов видиво, хоч здалека миготять, ніби звірині очі, — вовчі чи рисячі; і співалося про жорстокі шторми над східними узбережжями — дивно вигнутими краями планети, про літні барви північних фіордів і про всі простори, де пробігав їхній поїзд. Про те, як ішов він все далі, в долини річок, що несуть свої води до океану, в простори тайги, неозорі, мов небо, як зникав на Півночі, де полотном безкраїм слалася тундра і спалахи сяяли над снігами.

ЧИ ПАМ’ЯТАЄТЕ МЕНЕ?

Іноді я себе запитую: чому ця малоймовірна історія уявляється мені такою реальною, а не сном увіч.

У кімнаті нічого не змінилося. Той самий письмовий стіл, шафа з моїми давніми студентськими книжками, бронзова попільниця, статуетка Дон-Кіхота. Серед цих звичних речей все і сталося…

Найперше — про зустріч з людиною без імені. Ми завершували проект і працювали допізна. Коли я повертався додому, людей у метро було досить мало, а в моєму вагоні і зовсім порожньо. Тьмяно світили лампочки. Гуділи колеса на невидимих рейках. За вікнами — миготіння темно-сірих тіней на бетоні тунелю. Перегон. Станція. Перегон. На зупинках грюкають двері. Знову тіні миготять назустріч.

Раптом мене кинуло на сидіння. Скрегіт та вищання. Поїзд уповільнив хід. У вікні прямо перед собою я побачив чоловіка, який притиснувся до округлої стіни тунелю. Я бачив його руки, що вчепилися в металеві скоби, його обличчя — бліда пляма, яка промайнула і щезла у напівмороці за вагоном. Непередаваний вираз в очах — уважлива допитливість, незбагненна внутрішня впевненість — я пам’ятаю дуже чітко. Тільки одного разу мені випало побачити погляд з такою яскравою, щирою допитливістю. Давно-давно… В зоопарку. Ми підійшли до клітки з крокодилами, а неподалік на сонці дрімали пістряві удави, позгортавшись клубками. По той бік клітки стояла дівчина. Вона видавалася мені тоді зовсім дорослою і була охайно й вишукано зодягнена: біла кофтинка з великим синім значком, темна спідниця. Минуло багато років, а мене не полишає враження, яке вона справила на малюка, який стояв, засунувши пальця до рота, і дивився то на неї, то на басейн з крокодилами. Батько, міцно тримаючи мене за руку, аби я не загубився, безперестанку повторював: «Ну ходімо, ходімо ж». Він спішив кудись.

«Ще трішки, трішки-трішки подивимося і підемо», — казав я йому. І дівчинка… Вона подивилася на мене, і в очах п ще не вигасла допитливість, непідробний інтерес, з яким вона роздивлялася те, що перебувало за пруттям кліток. Я тоді заплакав і зненацька сказав батькові, що хочу додому.

… Я вийшов з метро, але ніяк не міг позбутися відчуття, що за мною спостерігають. Дома я відчинив вікно: вечір був задушливий. Спати перехотілось. Над теплою землею миготіли зірки, вдалині по шосе пробігали червоні й зелені вогні. Мені видалося, що в кімнаті хтось є. Я одвернувся од вікна і побачив чоловіка. Мої відчуття в ту мить можна, мабуть, передати так: «Він завжди тут стояв, я просто не помічав його». Його я і побачив у метро. І в очах — дрібочки того незвичайного виразу, про який я вже говорив, аби передати його за допомогою умовних символів, що їх називають словами. Очевидно, це завдання усе ж понад силу. Він пробурмотів свої вибачення.

Не знаю, як відтворити нашу розмову. Він запевнив мене… Йому вдалося переконати мене в тому,