Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

затрушений великим кленовим листям. Воно шелестіло під ногами, заважало бігати. Я посковзнувся і наскочив на старшокласника, довготелесого дітвака в сірих формених штанях. Я побіг далі, але він мене наздогнав. Він наздогнав мене і боляче схопив за шию, щось мені сказав, зареготавши, дав мені по носі щигля. Я мало не заплакав від кривди й несправедливості. У мене відразу ж пропав настрій сміятися і гасати — знаєте, як це буває у дітей? Зненацька між нами опинився хлопчак, навряд щоб вищий за мене. «Одчепися від нього, хіба не бачиш, він ненавмисне!» — закричав він моєму ворогові. І той, зневажливо пхикнувши, відступився від нас. І цей хлопчак… Я добре запам’ятав його обличчя, — цим хлопчаком були ви. Звичайно, важко пригадати таке через стільки років. Але я вас упізнав. Ви навіть не здогадуєтеся, але я потайки слідкував за вами. Я взнав, де ви живете, це було легко зробити. Але вечорами вас не було вдома, і я тинявся довкола. Якби ви пригадали!.. Адже це означало б, що в мене і справді є минуле…

Іноді переді мною знову, ніби увіч поставала пластмасова Скринька, знову чулося тріскотіння зелених вогнів, уривчасті звуки чужих голосів. І ніби знову вдихав я спечене оранжеве повітря…

Дедалі болючіше боротися з цим.

Одного разу мені пощастило пригадати дорогу із школи додому. Знайомою стежкою я рушив шукати свій будинок. Знаєте, такий старий, одноповерховий дерев’яний будинок. І дах перехняблений. Мені здавалося, що коли я його знайду — я побачу на ґанку мою матір, сестричку. Ото, мабуть, зрадіють! Але нічого я не знайшов. Будинку нема. Може, його знесли, якщо тільки взагалі він існував. На тому місці зеленів сквер з високою травою, і стежка, впершись в огорожу, повертала, вела уздовж неї.

Я запитав перехожу літню жінку, чи не знає вона про старий дерев’яний будинок з перехнябленим дахом. Вона показала рукою у протилежний бік. Я чимдуж кинувся туди… Якби ви бачили, як я біг… Але; виявилося, це був не той будинок. Пізніше я дізнався, що тут і справді знесли будинок, але сталося це давно, ніхто подробиць не знав і не пам’ятав моєї матері.

Боюся вам набриднути, вже пізно. У мене ще трапляються хвилини, коли переді мною з’являється пластмасова скринька з цифрами і словами, що мигають, наче в калейдоскопі. Зелені вогні висяюють знову, коли я правильно відповідаю на запитання. Мене тренували довго, перш ніж послати. Перед очима постає, наче в тумані, оранжеве небо, темні вузлуваті стебла. Подумки я знову настроююся на хвилю, готуюся почути сухі звуки команди, наче ієрогліфи, які я розумію тільки один. У такі хвилини я здатен на ексцентричні вчинки, такі, як сьогоднішній, у метро.

Знали б ви, як нестерпно переживати ці хвилини! Але я подужаю це. По суті, я вже не йму віри у ці такі болючі спогади. Важко погодитися з тим, що всі події сплановані ними вже наперед. Але це не так. Я залишаюся тут — такий їхній задум.

Погляньте: ось мій годинник. У нього подвійний циферблат, час — земний і той, зоряний… Дивовижна робота, йога ніхто не візьметься тут ремонтувати. Але мені здається, він ніколи і не вийде з ладу. Чесно кажучи, не хотілося б його викидати, бо ж це єдина пам’ятка звідти, хоч як не боляче її іноді бачити.

… Стояла тиха ніч, дуже тепла. Ми добряче накурили. Він зняв тонку сіру краватку, поклав її на стіл і попустив комір сорочки, ніби йому було важко говорити. В його очах збереглася дрібочка того виразу, який я завважив у метро. Я знаю ці очі. Я зустрічав їх. У зоопарку? Але ж там була дівчинка з синім значком. Його сестра?

Він тисне мені руку. Прощається, іде. Але ж його не можна відпускати самого. Його треба повернути. Боже мій, що я накоїв! Кидаюся за ним — пізно. Він зник у темряві.

… Хистке, невиразне відлуння коливається у моїй голові. Школа. Хлопчак. Урок. Велика перерва. Знову шелестить листя. Молоденька вчителька. Дзвінок. Біганина. І голоси лунають так дзвінко — хоч вуха затуляй!

Ранок… Вікно. Сонце. Повінь рудого проміння у дворі. У кущах під вікном хороводять жовтаві плями, світлі дзвінкі хвилі. Кольоровий жучок, тихо вуркочучи, сідає на підвіконня і тримає крильця розправленими. Хлопчачі голоси. На асфальті гуде м’яч. Учорашній вечір спалахнув у голові барвами і голосами, наче сон або мрія. Але мені це не наснилося. Я спроквола повертаюся до столу. Там лежить сіра краватка, яку він забув.

Тону в тяжкому океані розбурханих думок. Що він казав? «Копія, шаблон… оригінал… за яким виготовили мене». «Вони викрали космонавта…» Копія! З глузду можна з’їхати. Адже оригінал — це Пестов. Його звали Сашко. Я знаю його! Так, у нього була сестра. Здається, я бачив їх разом. Він навчався в нашій школі до п’ятого класу, а потім кудись зник, Ах, так… переїхав у новий будинок і перевівся в іншу школу. То чому ж… цей… чоловік без імені не пам’ятає новий будинок? Він не встиг. Не встиг пригадати. Але він його знайде. Він знатиме все, що знав їїестов. Його пам’ять — копія. Він стане самим собою.

Тому, що той, справжній Пестов, ніколи більше не повернеться. Він загинув. Він був космонавтом. Я дізнався про це випадково. Коли? Клята пам’ять — забути-перезабути всіх знайомих хлопчаків зі школи, всіх давніх друзів… Ніби минуло не тридцять, а тисяча років.

Так, це він. Хлопчак з нашої школи. Пам’ять — дорогоцінна кінострічка. Нічого не можна забувати. Знову шелестить під ногами листя, клен скидає його на землю. Ми сміємося, я знову біжу, і молоденька вчителька стоїть на ґанку: «Дівчатка, хлопчики! Час на урок!»

ПРЯМІ ДОКАЗИ
ПЕРША РОЗМОВА ПРО ЗУСТРІЧНИЙ ЧАС

З пам’яттю іноді коїться щось дивовижне. Ніби починає проявлятися старий негатив. Знову раптом бачиш багаття, в яких хлопчаки спалюють осіннє листя, і чітко чуєш забуті голоси, а