Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Вони поїхали. Сергій намагався пригадати, де бачив їх раніше. А чи бачив?

Хто знає?

… Він ішов своєю вулицею й здалеку впізнавав передостанній будинок на перехресті. Відшукав свої вікна, зайшов на подвір’я. Будинок був такий самий, та не зовсім, наче трохи постарів. Дерева, посаджені ще при ньому, розрослися, і тому будинок видавався нижчим.

І там, у дворі на лавочці, ніби чекаючи його, сиділа жінка, яку він бачив у порту і з якою розмовляв потім дорогою. Вона помітила його, нахилилась, щось сказала… І тоді він угледів дітей, які бігли до нього. Сергій зупинився. Він упізнав. Два обличчя нарешті злилися в його пам’яті. Елька, котра стрибала через мотузок під його вікнами… Елька з короткими пухнастими кісками і довгими ногами? Невже вона пам’ятає його? Він нерішуче переводив погляд з неї на чоловіка, на дітей, що підбігли до нього. Мусив щось сказати або ж просто привітатися. Він бачив, що їм хороше, що їм весело.

— Добрий день, добрий день, Сергію! — загукали діти, — Ми бавились під твоїм вікном.

Його розбудив дзвінок. Він не відразу зрозумів, що від нього хочуть. Дерева, кущі, люди, машини на далекім шосе — усе, що він устиг угледіти за вікном, тільки-но розплющивши очі, видавалось продовженням сну, початок якого загубився в далекому дитинстві. І тоді, як ось зараз, були люди, обличчя, небо, повите хмарами. М’яке світло у кімнаті. Кроки за дверима, в кухні. Голос бабусин чи материн. Ранок. Дзвінок. Пора до школи. Його підганяють. Хутчіш, хутчіш, запізнишся! А як не хочеться вставати. Ще б хвилинку. Та ласкава бабуся безжально зриває ковдру.

Доки він одягався, хтось нетерпляче натискував на кнопку дзвінка. З вулиці долинали голоси, тихий рокіт моторів, далекі гудки.

Сергій відчинив двері, запросив увійти. Чоловік не поспішав, наче вагався, потім рішуче зайшов до кімнати і після звичних вибачень відразу перейшов до справи.

— Нам не зрозумілі деякі деталі вашого повернення. Можливо, це видасться дивним, але я мушу дещо уточнити… Моє прізвище Волін. Я з космодрому.

— Запитуйте, — сказав Сергій.

— Чи ви не пам’ятаєте точний час приземлення?

— Десять годин дванадцять хвилин.

— Ви приземлялися на ракеті «Стриж»?

— Так…

— Номер посадочної?

— Дев’ять. Щось трапилось?

Волін мовчав, ніби збирався з думками. Сергія дратував його тон, хоча він розумів, що Воліна привели до нього важливі причини. Прийти, заздалегідь не зателефонувавши? Йому раптом здалося, що той хотів заявитися несподівано, без попередження.

— То в чому ж справа? — знову запитав Сергій.

— Справа в тому, — повільно промовив Волін, — що майданчик номер дев’ять порожній.

— Де ж ракета?

— Її немає. Вона зникла.

— Ви жартуєте… Пошукайте її у моїй валізі.

— Марна справа. Ракети взагалі не було.

— Це ж як — не було?

— «Стриж» не приземлявся.

— Виявляється, я прийшов пішки.

— Вам це краще знати.

Дивне відчуття охопило Сергія. В голові дзуміли уривки спогадів, вражень, думок. Він уважно дивився на Воліна, його обличчя наче віддалилося, голос також звучав ніби здалеку. Після вчорашнього голова ще наморочилась, якби його не розбудили, він, мабуть, спав би ще довго. Зусиллям волі Сергій відігнав рештки сну. Обличчя Воліна наблизилось. Зібраний і підтягнутий, із зумисне неквапливими жестами, Волін ніби вивчав Сергія. Його уважні очі були напівпримружені. Саме такі люди, до певного часу ніби перебуваючи в засаді, можуть раптово повернути хід подій, в єдиний порив укласти всю силу і розум.

— … уявіть, — повільно говорив Волін. — Прилітає космонавт. Принаймні ранком випадково стає відомо, що він удома. Ракета зникає. Шукають сліди приземлення — їх немає. Фізико-хімічний аналіз поверхні майданчика свідчить про те, що ніякої ракети не було взагалі. Ніхто не зареєстрував приземлення. Ніхто не бачив ракети. Жодна людина. Жоден локатор. Здогади, пояснення? їх просто немає. — Волін замовк, повернувшись спиною до співрозмовника.

Сергій ніби вслухався у його багатозначне мовчання. Зовсім несподівано йому зробилося смішно. Загубити ракету? Вони очманіли, чи що? Тамуючи посмішку, він повернувся до Воліна.

— То кажете, «Стриж» не приземлювався? Поїхали на космодром!

— Поїхали…

… Сергій пройшов до злітного майданчика. Волін зупинився біля низеньких билець. Був звичайний робочий день. Віддалік, метрів за сто, люди в комбінезонах готували до старту чиюсь ракету. Звідти доносились розмірене електричне дзижчання і різні металеві звуки.

Поміж кам’яних плит ракетодрому пробивалась запилена трава. Від труб енергоживлення піднімалося тепле повітря. Далекий ліс сірою тремтливою стрічкою зникав за видноколом. Майданчик номер дев’ять був порожнім. Вітерець перекочував по бетону важку соломину.

Сергій зрозумів, що обставини змусили його опинитися у центрі поки що непояснених подій. Але де їхній початок? Його вваясали загиблим. Несподіване відхилення розрахункової траєкторії — і ракету кинуло до зірки. Він бачив червоні водограї протуберанців зовсім близько, майже як отой ліс на обрії. І розжарений зоряний вітер гнав за корму світляні хмари, гарячі вертляві вихори, паче в розжареній печі спалювали золотавих змій. Чи ж можна саме його повернення вважати за першу ланку в ланцюгу подій? Очевидно, ні. Адже він чудово пам’ятає, чого це йому коштувало. Він залишився живим, тому що витримав перевантаження…

Але потім… Ця ракета, що зникла… Сергій згадав, як Волій розшукав того самого хлопчину, котрий просив черепашку. Власне, знайти його було неважко. Будинок Сергій приблизно пам’ятав, його життєрадісного білого цуцика багато хто тут знав. Хлопчик відразу впізнав Сергія. Коли Сергій напівжартома спробував передати йому розмову з Воліним про ракету (він все ще був у веселому настрої і дорогою жартував з Воліна), хлопець витріщив очі. «Цілком натуральна реакція», — сказав Сергій ніби сам до себе. Волін промовчав.

І все ж версію про якесь непорозуміння довелось відкинути. Ракети не було на жодному з космодромів. Сергій повільно ішов до того місця, де вчора зійшов з трапа на землю. Волін щось гукнув.

— Що, що? — перепитав Сергій.