Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Хольгер підійшов до вази і простягнув руку, аби вловити водяний струмінь, що збігав униз, не лишаючи сліду.

— Дзеркало, — усміхнулася дівчина.

Авжеж, він уже й сам здогадувався, що це було дзеркало, відображення в якому майже не відрізнялося від реальної вази, і тому так легко створювалась ілюзія об’ємності. На долоні мовби осіли невидимі росинки — теж, звичайно, ілюзія.

— Це ви придумали? — запитав він.

— Що ж у цьому особливого? У кожній домівці має бути гарне дзеркало, а де його краще прилаштувати — видно одразу. Справжнє люстро повинно стояти там, де воно непомітне, невидиме.

У кімнаті ще були і книжкова шафа, і стіл, і телевізор, і легкі крісла, але ці звичні речі водночас поєднувалися з ледь вловною новизною, незвичайністю.

Електричне світло не спалахнуло матовими плямами — просто повітря довкола засяяло, і було неможливо збагнути, як виникло це сяйво. Скоряючись пальцям, пересунулось крісло, а сама кімната, здавалося, змінювалась у розмірах, мовби хтось творив нечутні заклинання. Зображення не вміщалося в тісному квадраті телеекрана — лінії замикалися вже у просторі, окреслюючи своєрідний об’єм.

Книжки… Їх сторінки пахли яблуками, як і вікна, що виходили в сад. І мовилося в них про блакитні луги, де хлюпочеться хвилями трава, про перлинні поля достиглого вівса, про лісові гриби, про дощі, — дарунок літніх гроз, про все таємниче і неповторно прекрасне. І на кожній сторінці мовби оселявся день, що вже відійшов, один день, що вже ніби й забувся, розтанув і ось раптом знову оживав у пам’яті гілочкою весняної берізки чи гірської сосни, що вклечалася під тонку оправу із запахом дозрілих яблук.

— Ви любите про це? — Голос її прозвучав зовсім поруч, але Хольгер запитання прочитав швидше по тому, як ворухнулися її вуста.

— Ці книжки про добро. Але є й інші. Погляньте. — Довгими пальцями вона доторкнулась до ядучо-зеленої обкладинки. Книжка розгорнулась. Постали правдиві, жовчні слова: «Чи є туризм екологічним фактором того ж самого гатунку, що і землетрус, пожежа чи повінь? Ні, явище це — методичне, хронічне, а не випадкове, як усі стихійні лиха, і скидається більше на недугу. Автостоянки на альпійських перевалах витісняють луги, на туристських маршрутах в Англії та ФРН торік збито десятки тисяч зайців і косуль…»

— Це не про нас, — сказав Хольгер. — У мене немає машини. У вас вона є, але ви не турист. Крім того, ці зайці та косулі своєю загибеллю окупили життя багатьох людей, яких збили б ті ж автомобілі, коли б їхні маршрути пролягали в інших місцях — там, де немає косуль, але є люди.

— Байдужість — ось хто вбивця. Вона наздоганяє всюди і всіх, не вибираючи. Якось я знайшла на дорозі зайця з віддавленими лапами. Лише через місяць він зміг стрибати.

— Він живе у вас?

— Ні. Подався у свій ліс. Іноді заходить у гості по давній пам’яті. Вам у нас подобається?

— Так. Сьогодні я бачив Шотландію…

— З вертольота? — запитала вона трохи іронічно і сухо додала: — Сьогодні тепло й сонячно, але і за такої погоди з вертольота можна багато чого не помітити.

Хольгер зустрів її суворий погляд.

— Вам треба побувати в Тельських зборах, — порадила вона. — Шотландія — земля гелів, кельтів. Гели… Адже слово це невдовзі залишиться тільки в книжках та казках. І вересові пустища щезнуть. Житимуть лише земля та каміння. Як раніше, дуже давно, коли не було Присес-стріт і Джордж-скверу, Едінбурзького замку і ще раніше?.. — Вона мовби запитувала про щось неясне чи розмірковувала вголос, без надії на відповідь.

Хольгер пригадав голубувато-сірий ромб озера Лох-Ломонд, широкі хвилі землі з рідкими гаями, чергу біля нічного клубу в Глазго, що оскаженіло репетувала, тіпалася, звивалася в якомусь несамовитому танці, — патлаті підлітки і доволі симпатичні дівчатка з пляшками віскі в сумочках. І ще пригадав похмуре ранкове небо над Клайдом, павучі лапи кранів, метушню мільйонного міста і згорблені спини тих, хто вже закінчив свою роботу. Це була Шотландія, і все-таки знав він її такою, якою можна взнати лише з миттєвого знімка, не більше.

— Гельські збори… Це, здається, фестивалі, під час яких співають старих пісень і грають у гельський футбол. Машина часу. Єдиний спосіб побачити часточку минулого.

— Не єдиний. Але облишимо Шотландію. Розкажіть, що ви робите у себе на батьківщині.

— Я електрик. Інженер-електрик. — Було трохи шкода, що відповідь на її запитання прозвучала так прозаїчно.

— Це цікаво? — запитала вона серйозно.

— Не дуже, — зізнався Хольгер, — та якби мені довелося вибирати знову, то щось краще важко було б придумати.

— Я думаю, людина двічі відкриває істину, — несподівано сказала вона, — спершу в мистецтві, а потім у науці, в техніці. Можна багато чого вміти, не знаючи справжніх причин. Уміти цікавіше, ніж знати.

Вона чомусь зітхнула.

— Ваша правда, — сказав Хольгер. — Золотим коробочкам, що в Ірландському музеї, дві тисячі років, а сліди зварювання на них виявлено лише недавно. Ірландські кельти знали про холодне зварювання металів, вони вміли це робити.

Вона не відповіла, і Хольгер трохи розгубився. Бурштинове світло, що м’яко окреслювало простір кімнати, відбивалося в її очах, в яких була готовність до усмішки поблажливості, усмішки радості, усмішки любові, І збагнути це була зовсім неважко, однак говфили вони про книжки, про Кліфе Річардса, про кіно — говорили довго, так довго, що за цей час у небі перемінилося десять відтінків блакиті, а на сході й заході проросли зорі.

… Збігала коротка ніч. Хольгер подумав, що досі не знає назви містечка. Вертоліт трапився випадково, а йому було