Червона зона - Артем Чапай

– Шот готовий, дякую, – оголосила Наомi через тридцять секунд, обiйшовши пiвколо. – Як у вас, усе спокiйно?

Вона говорила тихо, так що доводилося повертати вухо в її бiк i дослухатися. Наомi опустила камеру, ми з Валерою розслабились i обоє одночасно затягнулися бiльш натурально.

– Все тихо, – сказав Валера. – Думаю, жирiки спершу закрiпляться, аж тодi тиснутимуть далi.

– Це все так сумно, – опустила голову Наомi. – Я вдень ходила розмовляючи з людьми на базар, брачи… беручи iнтерв'ю. Всi злi, що їх хочуть виселити, але коли я питаю, чи не час валити стiну, люди не розумiють, – дiвчина пiдняла пiдборiддя i вперла руки в боки, когось iмiтуючи, та сказала змiненим голосом: – «Як це без стiни, а куди я вiдправлю моїх дiтей, коли розбагатiю? Якщо повалити стiну, то весь свiт стане одна червона зона».

Валера поклав їй руку на плече:

– Маленька. Ти зрозумiй, бiльшiсть арникiв асоцiюють себе не з сусiдами, а з зеленою зоною. Кожен вiрить, що вiн у червонiй зонi тимчасово, що досягне Успiху з великої лiтери У, – Валера справдi видiлив «у» голосом, – i сам опиниться в зеленiй зонi. А ти їм кажеш валити стiни.

– Та i хто я така, сама з зеленої зони, – зiтхнула Наомi, й менi здалося, що вона вiдчуває за це провину. – Але це так сумно. Я пiдходжу до жiнки, яка сидить на базарi, перед нею на полiетиленовiй плiвцi лежачи її товари, i я питаю представитись i ким вона працює. А вона каже – приватний пiдприємець. Вона думає себе пiдприємцем.

– Ну так, повний базар акул капiталiзму, – усмiхнувся у вуса Валера. – Кожен знайде точку G, а там i стане мiльйонером.

– Я їх розумiю, – зiтхнула Наомi. – Приємнiше себе думати пiдприємцем, нiж прекаризованим i, – вона тихо клацнула пальцями, шукаючи слово, – underemployed?

– Напiвбезробiтним? – запропонував я.

– Дякую. Прекаризованим i напiвбезробiтним. Але це так сумно, – втретє повторила Наомi.

– А пропонуючи повалити стiну, ти хочеш забрати у них надiю опинитися по iнший бiк, – сказав Валера.

– Мiй брат теж думає, як ти, – спробував розрадити дiвчину я. – Вiн теж iз зеленої зони, але хоче повалити стiну. Здається, вiн навiть щось робить для цього. Може, чула – Пол Ципердюк.

Очi Наомi розширились:

– Твiй брат – Пол Сайбердюк? Paul Cyberduke? – повторила вона з вимовою глiнгу.

– Tsyperdyuk, – поправив я, але вiдразу зрозумiв, що вона не помилилася. – Вiн себе називає Cyberduke?

– Ми його так називаємо, в нашому русi, – я вперше почув смiх Наомi, її смiх теж був несмiливий, як i все в нiй. – Пол – крутий комп'ютинг ґай.

– Я не питав, чим вiн там займається, – сказав я, вирiшивши не уточнювати, як я ставився до дiяльностi Павлика, поки жив у зеленiй зонi. – То ви знайомi?

– Особисто нi, – вiдповiла Наомi. – Але чула. На жаль, нас так мало, що кожен про кожного принаймнi чув.

– Нiчого, буде бiльше, – озвався Валера.

Я промовчав.

Наомi невдовзi пiшла знiмати iншi шоти. Коли о другiй ночi нас пiдмiнили, Валера пiшов до дружини й доньки на Костянтинiвську, а я – на Турiвську до Умiди. Цього разу sex room зайняли iншi, тож ми з Умкою досипали до свiтанку в кухнi, на продавленiй кушетцi, з якої стирчав гострий кiнець матрацної пружини.

R-15

Мене дратували люди, люди, люди, натовпи на вулицi, переповненi примiщення, неможливiсть лишитися самому. Коли йдеш по вулицi, треба виставляти вперед одне плече, щоб затесатися мiж перехожих, пройти крiзь людський потiк, обходячи машини, якi стоять тут-таки на узбiччi, бо тротуарiв у червонiй зонi нема, ти можеш думати, що йдеш по тротуару, але тобi у спину вже сигналить машина, яка об'їжджає затор чи хоче припаркуватись. У кiмнатi завжди буде поряд iще кiлька людей, i ти нiколи не лишишся сам, ви нiколи не залишитесь удвох, завжди доводиться спiвiснувати з iншими в тiснiй близькостi, з незнайомими людьми, яких ти ненавидиш за саме лиш iснування, з малознайомими, яких ненавидиш, бо мусиш із ними постiйно перетинатися, зi знайомими, якi починають дратувати нав'язливим перебуванням поруч.

Я йшов з нiчної змiни на Новобiличах на годину пiзнiше, нiж зазвичай, була восьма ранку, я злився й пiтнiв, пiтнiв i злився, вливаючись у натовп години пiк на перехрестi Старої Окружної й Уборевича, я був мокрий i постiйно шаркався то спиною, то грудьми об iнших людей, якi йшли назустрiч або напереріз менi. Я штовхав плечем, i штовхали мене. I от назустрiч виїхала легкова машина, старий двигун дирчав, авто здригалось i їхало пiшохiдною частиною вулицi, натовп мовчки розсувався, я мусив вiдступити, щоб машина не вiддавила менi ноги, й коли вона проїжджала повз мене, я щосили копнув у дверцята з боку водiя. Автомобiль зупинився, натовп обпливав його, як вода, дверцята з обох бокiв хряцнули, й на мене посунули два худих пацанчика в кашкетах iз козирками, у спортивних штанах.

– А ти нiчо не переплутав? – запитав водiй, сплюнувши менi пiд ноги.

– Ти їхав по тротуару! – сказав я.

– Дядя, ти вдарив мою машину.

– Ти їхав по тротуару! – повторив я i з огидою почув, як мiй голос зривається на фальцет.

Товариш водiя заходив менi з правого флангу.

– Я добрий, а iнший може i вбити.

– Ти їхав по тротуару, чувак!

Я напружив м'язи грудей та плечей про всяк випадок, але кулаки не стискав, бо це було б видно.

– Ти неправий, – тихо сказав водiй.

– Ти теж, – сказав я.

– Добре, – погодився вiн.

Пацанчик був на пiвголови нижчий за мене, але жилавiший. Товариш був схожий на нього. Люди обминали нас, невдоволено зиркаючи на машину, але нiхто не втручався. Натовп iшов своїм ходом, кожен вiдводив очi. Я намагався бачити руки обох супротивникiв.

– Добре, – видихнув водiй. – Давай так. Я неправий, i ти неправий.

– Давай, – видихнув я.

– I бiльше так не роби.

Вони повернулися в машину i повiльнiше, обережнiше поїхали далi по тротуару. Менi треба було сказати щось iще, типу «ти теж», але я мовчки пiшов крiзь пiшохiдний натовп у бiк переходу на бульвар Вернадського.

Минулої ночi, коли я прийшов з чергування