Червона зона - Артем Чапай
й треба було спати, вранцi вона мала йти в зелену зону на роботу – вона тепер ходила через КПП аж на Львiвськiй площi, адже стiну на Контрактовiй закрили з огляду на протистояння. Умiдi рано вставати, а я не давав їй спати, сподiвався десь i якось урвати своє, а пiд ранок ми обоє були виснаженi й вона, попри розчарування моєю поведiнкою, намагалася мене заспокоїти. Я був пiтний уже вiд середини ночi, й ми обоє були розбитi, коли вона нарештi пiшла на роботу, а я до себе в метробудiвський гуртожиток, у кiмнату Романа Цюцюри.
I в гуртожитку я зрозумiв, що метробудiвцi, вiд яких кисло пахне смiттям пiсля змiни, терпiти мене не можуть, тому вони зi мною майже не розмовляють, ми лише мугикаємо «привiт», i кожен займається своїм. Коли я зайшов до кiмнати, там був один iз метробудiвцiв, худий хлопець iз немитим довгим бiлявим волоссям. Вiн сидiв на своєму лiжку з голим торсом i, здається, саме душив прищi на грудях. Вiн смикнувся й повернув обличчя до вiкна. Я мугикнув без дружностi, дiстав з-пiд стола свою пiдстилку – це була ватяна блякло-червона ковдра, яку дав менi першого ж дня Роман. Я спробував вмоститися мiж лiжками на темно-коричневiй дощанiй пiдлозi. Не мiг заснути, крутився на твердому з боку на бiк, дошки рипiли, а двi години, якi я мiг бути в кiмнатi за раз, тим часом минали. Я плюнув i спустився на перший поверх у душ. Але в душi не було води. Порожнє примiщення три на п'ять метрiв iз кахельними стiнами, п'ять вiдокремлених виступами нiш iз залiзними трубами, що над головою закiнчуються жерстяним решетом. Тут пахло господарським милом i трохи гнилою ганчiркою, якою мили примiщення. Над довгою дерев'яною лавкою висiла дошка з гачками для одягу. Й на нiй бiлiло оголошення, що води не буде три днi. Я вiдчув, який я липкий i як вiд роздратування по хребту тече новий липкий струмок.
– Ципердюк, ви знову на цiлий день? – сказала вахтерка Жаба, коли я виходив повз неї.
– Нi, – буркнув я. – До речi, Свiтлано Степанiвно, вам ця зачiска не пасує. I взагалi, у вас сьогоднi жахливий вигляд, – я хотiв сказати «бридкий», але останньої митi помiняв слово на «жахливий», хоча це мало що змiнило.
Жаба розкрила рота, вiд чого три її пiдборiддя перетворилися на чотири, у складки мiж ними залiзли пасма жорсткого, фарбованого в темно-мiдний колiр волосся, яке було нинi розпущене i спускалося вперед на груди. Жаба не встигла вiдповiсти, бо я вискочив надвiр i, не дуже криючись, обiйшов п'ятиповерхiвку з торця i, рвучко пiдтягуючись i рiзко переставляючи ноги, полiз по ґратах вiкон на другий, третiй i далi у вiдкрите, вже без ґрат, вiкно спiльного туалету на четвертому поверсi. Благо, хоч туалет у гуртожитку всерединi примiщення, бо свiй резервуар у пiдвалi – не доведеться вилазити до синього куба на подвiр'ї. Переваги корпоративного будинку.
У кiмнатi патлатий продовжував душити прищi, тепер на плечах. Вiн шарпнувся, коли я зайшов, i вдав, що розглядає свої м'язи, став напружувати миршавий бiцепс. Я знову лiг на дощану пiдлогу i знов не мiг заснути. У мене була мокра вiд поту спина, менi муляли складки одягу. Коли я перевертався, болiли суглоби, якими я стукався об тверду пiдлогу крiзь тонку пiдстилку. Але бiльше за немитiсть, бiльше за тверду пiдлогу мене дратувала неможливiсть лишитися самому. Ненависна червона зона. Патлатий кiлька разiв уставав i, щоб вийти, переступав через мене. Я скреготав зубами. А через пiвгодини згадав, що в цiй кiмнатi саме я – непроханий гiсть. Це вiн, патлатий мене терпить. Вiн слухається Романа Цюцюру.
«Ти помиляєшся, Тонi, ти просто помиляєшся», – переконувала мене цiєї ночi Умiда, поки ми сидiли на потертiй канапi у квадратному комунальному передпокої, а на сусiднiх крiслах сидiли й напiвлежали чужi люди. Вона дивилася на мене благально, просила не бути дитиною. Умка казала, що вони з Романом уже не разом. Колись вони зiйшлися через схожi травми – у Романа, як i в Умки, рано померла мати. Тепер вони давно не пара, а зустрiчаються лише як колеги, у справах, i я знаю в яких: драг-дилерство, постачання дешевих лiкiв для червоної зони.
А я ревнував, тепер я ревнував. Я не казав Умiдi, але згадував свою колишню з зеленої зони, Нiну, яка всi пiвтора роки стосункiв жила зi мною й одночасно зi своїм чоловiком, i постiйно обiцяла, що пiде вiд нього, але я знав, що вона не зробить цього. Чоловiк був успiшнiшим за мене, нехай вiн був старий, негарний i товстий. Тепер я не мiг повiрити, що Умiда так легко залишить Романа, що вони не разом, хоча при першiй зустрiчi в червонiй зонi я бачив, як вони йдуть поруч: не торкаючись, але як близькi люди.
А я живу в його кiмнатi, подумав я, перевертаючись iз боку на бiк i знову стукаючись кісткою тазу об тверду дошку підлоги. Я рiзко встав i згрiб свою блякло-червону пiдстилку, вона потягла за собою з пiдлоги крихти, волосся, дрiбне смiття, усе це липло до моїх пiтних передплiч. Нiчого не сказавши патлатому, який спiдлоба дивився на мене, я вийшов у коридор i прочалапав до сходiв.
Кiмната Романа була на останньому поверсi, але вгору вело ще два прольоти, там сходи впиралися в iржавi залiзнi дверi на горище. Дверi були замкненi на важкий ланцюг, просунутий крiзь грубо пробиту дiрку та крiзь металеву скобу на рамi. Я розклав свою ковдру-пiдстилку на сходах. Тут валялися недопалки, лушпиння вiд соняшникового насiння, одна порожня пляшка з зеленого скла. Тхнуло застарiлою сечею та вогкiстю. Я вмостився так, щоб сходи менше муляли плечi та ребра, пiдiгнув одну ногу бiльше, iншу менше, щоб закрiпитися
