Червона зона - Артем Чапай

– Як тобi наш райончик?

Ми стояли обличчям на схiд, трохи лiворуч я бачив плавучi квартали на затоцi, здавалося, навiть видно, як вони плавно гойдаються на хвилях: спершу дальня частина кварталу вища за ближню, тодi поступово середня виходить на низький гребiнь, потiм повільно пiднiмається найближча.

– А там, бачиш? – показала правiше Умiда.

Я перевiв погляд. Мiж двома дальнiми будинками виднiв краєчок роздiльної стiни. Сiрий колiр бетону, змiшаний з iржаво-червоним вiд залiзних шипiв-арматурин. З такої вiдстанi стiна здавалася рожевою, й по верху – свiтлий металiк моткiв рiжучої стрiчки, яка здалеку в ранковому свiтлi нагадувала нiжну пiну на морськiй хвилi.

– Зовсiм поруч iз КПП, на роботу пiшки ходжу, – сказала Умiда. – Бачиш, як вигiдно тут жити?

Я знову не зрозумiв – вона серйозно чи жартома. Ми стояли, спершись на залiзне поруччя, вона попереду, я за нею, обiйнявши її вiльною рукою.

– Але чи довго ще буду звiдси ходити на роботу, неясно, – вимовила Умiда. – Схоже, нас виженуть.

Ще живучи в GEE-17, я дивувався, навiщо було включати до зеленої зони малесенький клаптик Подолу, який на картi стирчав iз загальної маси, наче апендикс: половина Контрактової площi, вулиця Сагайдачного та кiлька кварталiв iз виходом до рiчки. Ймовiрно, Грiнiнвест давно мав плани за нагоди розширити GEE-17.

По той бiк зеленого апендикса починався iнший сектор червоної зони. Там були кручi – колись вiдомi лiсопарком серед мегаполiсу, а нинi лисi, крутi схили рiчки. Вони були щiльно забудованi одно-та двоповерховими сламами. Стоячи на даху, я мiг бачити цi будиночки, натицянi один понад одним на схилах. Я пригадав, як кiлька рокiв тому пiсля зливи лисий крутий схил поповз у рiчку. Кажуть, при цьому загинуло кiлькасот людей, бо обвалилося вночi, коли арники, що жили у сламах, спали. Наше агентство тодi добре заробило на новинах про обвал i його фотографiях. Продавалися по всьому свiтi. Думали навiть вiдправити репортера в червону зону, але це виходило надто дорого, тож обмежилися фотографуванням з роздiльної стiни, передруком офiцiйних прес-релiзiв Грiнiнвесту та перепродажем фотографiй вiд арникiв-очевидцiв.

По верхньому краю схилу, над сламами, йшов ряд хмарочосiв. Найближчий, який я бачив, вiдомий у зеленiй зонi як «монстр на вулицi Грушевського». Його, на вiдмiну вiд решти, при подiлi на зони залишили в червонiй, оскiльки цей хмарочос почав зсуватися по схилу ще на початку столiття, коли роздiльних стiн iще не побудували. Тодi в будинку нiхто не хотiв жити, бо iснувала постiйна загроза обвалу. Нинi, коли висотка була в червонiй зонi, її заселили арники. «Монстр на Грушевського» й досi належав, звiсно, компанiї з зеленої зони. Компанiя брала з арникiв орендну плату. Я дивився з даху на висотку й думав, що арники напевне також знають, що будинок може обвалитись, але їм треба десь жити.

Умiда обернулась i перехопила мiй погляд:

– На кручi дивишся? Тi слами на схилах – ото справжня бiдося. З того боку навiть КПП в зелену зону немає.

– Та й у плавучих кварталах теж, мабуть, не дуже приємно жити, – показав я.

– Ну так. Ми тут iще досить добре влаштованi. Поки що.

Я роздивлявся плавучi будiвельнi вагончики. Брудно-жовтi й темно-коричневi залiзнi бочки, на яких вони плавали, мiсцями взялися iржею. Темне, пiдгниле знизу дерево стiн. Встеленi руберойдом пласкi стелi. Я спробував уявити: постiйна вогкiсть, смiття у водi, а мiж ним, ясна рiч, плавають щурi, яким так легко видертися нагору в будь-яке помешкання. Бррр. Холод вiд води. Запах. I це при тому, що тут рiчка вiдносно чиста – вище за течiєю тiльки Оболонь. Мабуть, пiд кручами, внизу за течiєю, також є плавучi квартали – а мiж пiвнiчним Подолом i тими схилами вклинився зелений апендикс, що належить зеленiй зонi, й там, у районi Поштової площi, вся зелена зона зливає вiдходи.

Пiвнiчний Подiл, де жила Умiда, був одним iз найбагатших районiв REE-17. Великий Житнiй ринок – робочi мiсця. Близькiсть до роздiльної стiни, багато хто має робочi вiзи й ходить на роботу через КПП в зелену зону. Близькiсть до рiчки – економiя на вивезеннi смiття. Заощадження також на постачаннi технiчної води, адже й тут, на багатому пiвнiчному Подолi, теж давно немає анi водогону, анi каналiзацiї. Питну воду, як i всiм, доводиться купувати у великих бутлях. Одна з офiцiанток у «Точцi G» вже встигла пояснити менi: краще витрачати чверть зарплатнi на якiсну чисту воду, нiж залiзти в борги, лiкуючись пiсля того, як вип'єш безкоштовної. Я при нiй тодi спробував випити некип'яченої води на кухнi клубу й, коли вона мене зупинила, мусив зiзнатися, що я в червонiй зонi новачок. Зараз, дивлячись у бiк рiчки з даху, я згадав статтю про померлих через воду в REE-17. Статтю, через яку мене звiльнили з роботи. Як давно це було. Менi тепер важко вкладалося в головi, що вiдтодi минуло менше мiсяця, i що журналiст iз зеленої зони – то теж був я.

R-13

Все-таки пити каву, та ще й викурити двi сигарети поспiль з самого ранку, нiчого не з'ївши, було великою помилкою. Колись я це знав, але кинувши курити, забув. Тепер згадав. Я випустив Умiду з обiймiв. Романтика закiнчилася:

– Умка, де тут у вас той-во?

– Вниз, на вулицю. Он будинок навпроти – обходиш лiворуч, так ближче… Антон?

Мене вже здуло.

Чорт! Сiм поверхiв униз!

Я б хотiв бiгти. Але я дрiботiв дуже короткими кроками. Прямий, як кiлок. Нi, навiть трохи вигнувшись назад. Щосили стискаючи сiдницi. На сходах заповненого по самiсiньке нiкуди будинку траплялися люди. Доводилося вдавати, нiби я невимушено спускаюся сходами. Просто я дерев'яний буратiно. Я робив морду ящиком, а коли зустрiвся очима з лiтньою жiнкою, що сидiла у плетеному крiслi на сходовому майданчику, то навiть привiтався здушеним голосом:

– Доб-бр-р ден-н-ннь, – прорипiв я, а сам думав, хоч би дiйти, хоч би дiйти, хоч би дiйти.

Я вийшов на освiтлену сонцем вулицю й перетнув перехрестя навскiс. Боже, скiльки людей. Я йшов прямий та дерев'яний попiд стiною з сонячного боку. Хоч би Умiда зараз не дивилася на мене з даху.

Я зробив зусилля i, напруживши м'язи, нiби лопатою щось перевернув у животi. Попустило, i я побiг риссю.

– А!

Це видихнув старий двiрник, на якого я наштовхнувся за рогом:

– Слухай! Дивися, куди преш! – вигукнув вiн iз м'яким акцентом.

Вiн був невисокий сухорлявий старий, що ледь дiставав менi до пiдборiддя. Дуже зморшкувате, особливо навколо очей, на диво засмагле як на