Червона зона - Артем Чапай
– Я думав, буде бiльше екшену, – сказав я Умiдi.
Ми чули трiск рацiй, торохкотiння щитiв об стiни, коли бляки не пролазили у вузький прохiд мiж будинком i якимось вуличним стовпом, тупiт закутих у твердi чоботи нiг.
Ми давно не бачили молодих людей, але попереду лопотiв гелiкоптер, часом його силует з'являвся мiж стiнами вузької вулички, й ми завжди рухались у його бiк, гелiкоптер показував, де основна група молодi, яку бляки досi намагалися розпорошити. Внизу мiж будинками почало сутенiти, але верхнi поверхи сламiв ще були забарвленi в темно-оранжевий, отже, сонце не сiло.
Потiм щось змiнилося. Блеквотери бiльше не ставали. Вони пiдтюпцем, не поспiшаючи, але безперестанку бiгли вперед i вперед, я вже не орiєнтувався, в якому напрямку, стiльки разiв ми змiнювали напрям доти. Тодi бляки завернули лiворуч у ще вужчу вулицю й зупинилися. Вони тепер стояли колоною по двоє, i ми з Умiдою та ще з кiлькома цiкавими зайняли мiсце на протилежному боцi вулицi.
Рацiя начальника блякiв коротко протрiщала, вiн обернувся i рявкнув щось нерозбiрливе. Бляки похапалися за свої маленькi нагруднi сумки й витягли протигази. Умiда коротко гукнула й потягла мене за руку назад з вулички на широкий проспект. Я не зрозумiв, що сталось, але вже захлинувся, не мiг вдихнути й нiчого не бачив, я ковтав без слини й повiтря, бiчнi м'язи шиї сiпались, я присiв i правою рукою намагався накрити собi всю голову одночасно, в лiвiй стискаючи долоню Умiди. Через секунду чорнота змiнилася яскраво-червоним, очi нiби випiкало назовнi крiзь повiки, я думав, мене виверне, здавалося, я дихаю розпеченими до червоного голками, але нарештi стало сил пiдвестися й, шаркаючи правою рукою по стiнi, наослiп пошкандибати в той бiк, звiдки ми прийшли.
– Не панiкуй, – прокашляла Умiда. – Це швидко минає.
I я повiрив їй, бо дуже хотiв вiрити, й вона не обманула.
Коли я змiг бачити, ми стояли перед кам'яною шорсткою стiною, між іще десятка таких самих, й усi кашляли крiзь сльози, дехто водночас смiявся вiд рiзкого полегшення.
– Ну в тебе й носяра, – засмiялась Умiда, сама шморгаючи червоним набряклим носом. – Краще не торкайся руками до обличчя. Само витече.
Її повiки запухли, очi перетворилися на щiлини, з яких текло.
– А тобi нiчо, личить, – сказав я.
Я вiдчув, як мої сльози пiд носом змiшуються з соплями. Вона подивилась на мене й засмiялась, аж пригинаючись i вхопившись рукою за моє передплiччя для рiвноваги.
– Справдi, минуло досить швидко, – я теж засмiявся i вiдчув бiль, розпухла губа трiснула, я торкнувся її тильним боком долонi, губа почала пекти, а на руцi залишився кривавий вiдбиток.
– Треба вмитися, – сказала, заспокоївшись, Умiда. – Ходiмо, познайомлю тебе зi своїми спiвмешканцями. Я тут за три квартали живу.
– Бач, як вдало нас пригнали.
Вона без вагань узяла мене пiд руку й тiсно притулилась: атака сльозогiнним газом нас рiзко зблизила.
Того разу молодь розiгнали. Довготелесий базарник помилився, буянили не «чурки». Пiзнiше до «буянення» приєднались i самi базарники, а там i половина червоної зони REE-17. За участь у цiй боротьбi, наскiльки розумiю, я зараз i сиджу в detention zone. Того дня ми бачили початок заворушень, якi вiльна преса згодом охрестила Олiмпiйськими бунтами.
Частина друга
R-11
– От що сталося, – пiдсумував далекобiйник Валерiй Цюцюра. – Десь так, Талiб?
– Десь так, – кивнув старий узбек.
Ми втрьох сидiли на даху семиповерхового будинку на вулицi Турiвськiй, притулившись спинами до стiни лiфтової шахти, що вивищувалася вгору над дахом. Ми сидiли в ряд: сухорлявий старий, потiм велетенський Валера, за ним я. Ми з Валерою курили. Кам'яний будинок був дев'ятнадцятого столiття, спершу його побудували п'ятиповерховим. На початку двадцать першого столiття надбудували ще один металопластиковий поверх i встановили на мiсцi смiттєпроводу вузький лiфт. А пiсля зведення роздiльної стiни, коли ця частина Подолу опинилась у червонiй зонi, над шостим поверхом добудували ще один, iз дощок i бляхи. Люди жили навiть на сходовому майданчику, лiфтову шахту на кожному поверсi перетворили на шафи, будинок заселявся дедалi щiльнiше, люди набивалися по кiлька осiб у кiмнату, щоб дешевше було платити за оренду. Подiбне вiдбувалося з усiма будинками довкола. Подiл на пiвнiч вiд Контрактової площi перетворювався на багатоповерховi слами.
– Це не вперше нас хочуть виселити, – сказав узбек. – Але цього разу забудовники налаштованi серйозно.
Валера кивнув на знак згоди.
– Улугбек, – запитав я, – чому Вас називають Талiбом?
– Бо вiн талiб, – Валера випустив дим крiзь вуса, намагаючись приховати усмiшку.
– Нiякий я не талiб, – розтягнув губи Улугбек, – я перший узбецький анархiст, клянусь Аллахом!
Вiн длубнув пальцем повiтря перед собою, як свердлом, цей жест бiльше асоцiювався з кавказцем, нiж iз узбеком. Валера засмiявся басом.
– Прiзвище Талiпов, – серйозно сказав Улугбек.
Це був батько Умiди: невисокий сухорлявий чоловiк рокiв шiстдесяти з коротко стриженим сивим волоссям. Коли Улугбек дивився на мене, менi весь час здавалося, що вiн подумки смiється – але може, це через те, як ми познайомилися три днi тому. Вiн викликав асоцiацiї з Ходжею Насреддiном. У нього були швидкi, як на його вiк, жести, якi поєднувалися зi спокоєм у примружених очах.
– Будеш iще? – запитав мене Валера, простягаючи пачку сигарет.
– Давайте.
– Ти оце так i бухикаєш, вiдколи ми познайомилися? Цiлий мiсяць?
– Три тижнi.
– Дивись, бо згорнешся в тюбик, – похитав головою Валера.
– Курю забагато, – сказав я, складаючи долонi човником i прикурюючи.
На даху був сильний вiтер. Вiн дув злiва. Перед нами через вулицю стояв вищий будинок, також iз надбудованими поверхами, але праворуч виднiла чорна широка рiчка. Бiля берега повiльно колисалися хвилею будiвельні вагончики, якi в десяток рядiв плавали на порожнiх металевих бочках. У плавучих кварталах жили тi, кому бракувало грошей винаймати житло на сушi. Я бачив, як з одного плавучого помосту на iнший перестрибують над водою, граючись, дiти, уявив, як холодно буде промахнутись i впасти у воду, згадав, як смердить рiчка та скiльки в нiй плаває смiття й подумав, як добре все-таки менi тут, на даху, звiдки я можу спуститись у порiвняно комфортну квартиру. Я присунувся ближче до Валери, який сидiв лiворуч, затуляючи мене
